Що означає Soli Deo Gloria?

Soli Deo gloria – це девіз, який виник із протестантської Реформації і який використовував у кожному творі Йоганн Себастьян Бах. Він ставив ініціали SDG внизу кожного рукопису, аби донести ідею про те, що саме Богу й тільки Богу належить слава за чудеса Його творіння й викуплення. В основі суперечок про спасіння у шістнадцятому столітті лежало питання благодаті.

Це не було питання потреби людини у благодаті. Це було питання про міру цієї потреби. Церква засудила Пелагія, який навчав, що благодать полегшує спасіння, але не є абсолютно необхідною для нього. Відтоді напівпелагіани завжди навчали, що без благодаті немає спасіння. Проте благодать, яку розглядають усі напівпелагіанські й армініанські теорії спасіння, не є дієвою благодаттю. Це благодать, яка робить спасіння можливим, але яка не робить його певним.

Бог є сіячем
У притчі про сіяча ми бачимо, щодо спасіння Бог є Тим, Хто бере на Себе ініціативу, аби здійснити спасіння. Він є сіячем. Він сіє Своє зерно, тобто Своє Слово, а врожай, який зрештою з’являється, є Його жнивом. Він збирає те, що мав намір зібрати, коли ініціював увесь цей процес. Бог не віддає врожай на поталу тернині й камінню при дорозі. Бог і тільки Бог дбає про те, щоб частина Його Слова впала на добрий ґрунт. Критичною помилкою у тлумаченні цієї притчі було б припустити, що добрий ґрунт – це добра вдача занепалих грішників, тих грішників, які роблять правильний вибір, позитивно реагуючи на попередню Божу благодать. Класичне реформатське розуміння доброго ґрунту полягає в тому, що якщо ґрунт сприйнятливий до зерна, яке посіяв Бог, то тільки Бог готує ґрунт для його проростання.

Найголовніше питання, з яким на практиці стикається кожен напівпелагіанин або армініанин, полягає в наступному: чому я вирішив повірити в євангеліє і присвятити своє життя Христу, коли мій сусід, який чув те ж саме євангеліє, вирішив відкинути його? На це запитання можна відповісти по-різному. Ми можемо припустити, що причина, чому одна людина вирішила позитивно відгукнутися на євангеліє і Христа, а інша ні, полягає в тому, що людина, яка позитивно відгукнулася, була розумнішою за іншу. Якби це було так, то Бог усе одно був би остаточним Давачем спасіння, бо розум – це Його дар, і можна було б пояснити, що Бог не наділив таким же розумом сусіда, який відкинув євангеліє. Але таке пояснення, вочевидь, є абсурдним.

Класичне реформатське розуміння доброго ґрунту полягає в тому, що якщо ґрунт сприйнятливий до насіння, посіяного Богом, то тільки Бог готує ґрунт для проростання насіння.

Варто розглянути й іншу можливість: причина, чому хтось позитивно реагує на євангеліє, а хтось – ні, полягає у тому, що той, хто відгукнувся, був кращою людиною. Тобто та людина, яка зробила правильний і добрий вибір, зробила його тому, що була праведнішою за свого сусіда. У цьому разі тіло важить понад усе. Саме такого погляду дотримується більшість євангельських християн, а саме: причина, чому вони спасенні, а інші – ні, полягає у тому, що вони правильно відреагували на Божу благодать, а інші – неправильно.

Ми можемо говорити тут не тільки про правильну реакцію на противагу неправильній, але і про добру реакцію на противагу поганій. Якщо я перебуваю у Царстві Божому, бо я добре відреагував, а не погано, то маю чим похвалитися, а саме – добротою, якою я відповів на Божу благодать. Я ніколи не зустрічав армініанина, котрий би відповів на запитання, яке я щойно поставив, так: «О, причина, чому я віруючий, полягає у тому, що я кращий за свого сусіда». Вони б так ніколи не сказали. Однак, хоча вони відкидають цей підтекст, логіка напівпелагіанства вимагає такого висновку. Якщо у кінцевому підсумку причиною того, що я є християнином, а хтось інший ні, є те, що я правильно відповів на Божу пропозицію спасіння, а хтось інший відкинув її, то, згідно з невблаганною логікою, я дійсно дав правильну відповідь, а мій сусід – неправильну.

Народження згори передує вірі
Реформатське богослов’я справді навчає, що віруюча людина відповідає правильно, а невіруюча – неправильно. Але причина того, що віруюча людина відповідає добре, полягає у тому, що Бог у Своєму суверенному обранні змінює ставлення серця обраного, щоб він добре відповів. Я не можу приписати собі жодної заслуги у тому, як я відповів Христу. Бог не тільки зініціював моє спасіння, не тільки посіяв зерно, а й подбав про те, щоб це зерно проросло в моєму серці, відродивши мене силою Святого Духа. Це нове народження є потрібною умовою для того, щоб зерно пустило коріння і проросло. Ось чому в основі реформатського богослов’я лежить аксіома, що народження згори передує вірі. Це та формула, та послідовність спасіння, які відкидають усі напівпелагіани. Вони дотримуються думки, що спочатку вірять у своєму занепалому стані духовної смерті, а потім народжуються згори. На їхню думку, вони реагують на євангеліє до того, як Дух змінить ставлення їхньої душі, аби привести їх до віри. У такому разі вони розділяють із Богом Божу славу. Жоден напівпелагіанин ніколи не може щиро сказати: «Богу нехай буде слава». Для напівпелагіанина Бог може бути милостивим, але на доданок до Божої благодаті абсолютно потрібна ще й моя відповідь. Тут благодать не є дієвою, і така благодать, зрештою, не є дійсно спасительною благодаттю. Насправді спасіння є від Господа від початку й до кінця. Так, я маю вірити. Так, я маю відповісти. Так, я маю прийняти Христа. Але для того, щоб я міг сказати «так» на будь-яку з цих речей, моє серце повинна спочатку змінити суверенна, дієва сила Бога Святого Духа. Soli Deo gloria.

Ця стаття належить до серії «Пʼять тверджень Реформації».