Бо Бог так полюбив світ

Кожен християнин вірить в обмежене викуплення. Моїм друзям-армініанам це може здатися абсурдним, адже давно вважається, що лише кальвіністи дотримуються сумнозвісної літери «L» в акронімі TULIP. Але якщо смерть Ісуса Христа визнавати справжнім звершенням викуплення (а не лише потенційною можливістю для нього), то питання обмеженості неможливо оминути — хіба що ви вірите в хибне вчення універсалізму.

Саме визнання того, що смерть Христа дійсно звершила викуплення за гріхи, визначає наше розуміння тих чудових уривків Писання, які говорять про широту Його спасительного діла. Наприклад, Іван пише, що Ісус є «ублаганням за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу» (1 Ів. 2:2). Вибір тут стоїть не між кальвінізмом і армініанством, а між кальвінізмом і універсалізмом. Якщо слово «світ» означає «кожну без винятку людину, яка будь-коли жила або житиме», тоді всі будуть спасенні, адже умилостивлення має об’єктивний характер. Жоден гріх не залишився б несплаченим — включно з гріхом невірства.

Ніхто, хто серйозно ставиться до біблійного вчення про пекло й суд, не сповідуватиме універсалізм. Отже, Іван вживає слово «світ» у значенні, відмінному від «кожна людина, яка будь-коли житиме» (як він часто робить; див. Ів. 14:19; 16:8; 18:20; 1 Ів. 2:15). Мета Івана — ствердити, що Ісус є єдиним Спасителем, Якого має світ. Його смерть викупляє людей не лише з-поміж юдеїв, американців чи будь-якої окремої групи, а з усього світу.

Кальвінізм захищає як від єресі універсалізму, так і від помилки, яка применшує об’єктивний характер викуплення. Кальвініст визнає, що смерть Ісуса спасає всіх, заради кого її було призначено. Інакше кажучи, викуплення є обмеженим за своїм обсягом і призначенням. Усі, за кого помер Христос, будуть спасенні.

Армініанство ж не може належним чином уберегтися від цих помилок. Армініанин стверджує, що смерть Ісуса було призначено для спасіння кожної без винятку людини в історії, хоча фактично вона цього не здійснила. Отже, викуплення не спасло всіх, заради кого його було задумано. Іншими словами, хоча армініанська позиція стверджує, що викуплення є необмеженим за своїм охопленням, вона змушена визнати, що воно є обмеженим за своєю дієвістю. Воно не досягло своєї універсальної мети.

Різниця між цими двома поглядами подібна до різниці між вузьким мостом, який повністю перекинено через долину, і широким мостом, що доходить лише до середини. Яке значення має його ширина, якщо він не доводить вас до іншого боку?

Саме ця різниця спонукала Чарльза Сперджена стверджувати, що саме армініанство, значно більше, ніж кальвінізм, обмежує викуплення Христа. Армініанин каже:

«“Христос помер, аби будь-яка людина могла спастися, якщо…” — а далі наведено певні умови спасіння. То хто ж насправді обмежує смерть Христа? Ви. Ви стверджуєте, що Христос не помер так, аби безпомильно забезпечити спасіння хоча б однієї людини. Даруйте, але коли ви кажете, що ми обмежуємо смерть Христа, ми відповідаємо: “Ні, любий пане, це робите саме ви”. Ми ж говоримо, що Христос помер так, що безпомильно забезпечив спасіння безлічі людей, які через Його смерть не лише можуть бути спасенні, а є спасенними, неодмінно будуть спасенні й жодним чином не можуть не бути спасенними. Залишайте собі своє викуплення; воно нам не потрібне. Ми ніколи не відмовимося від нашого заради нього» (Spurgeon’s Sermons, т. 4, с. 228).

Отже, що ж являє собою «наш» погляд на викуплення, який Сперджен так палко захищав? Передусім це розуміння того, що Ісус справді викупив усіх, кого мав намір викупити, коли пролив Свою кров на хресті. Подібно до того, як старозавітний первосвященник носив на своєму нагруднику імена дванадцяти племен Ізраїлю, звершуючи жертвоприношення, так і наш великий Первосвященник Нового Завіту мав імена Свого народу, які було написано на Його серці, коли Він приносив Самого Себе в жертву за їхні гріхи.

У 10-му розділі Євангелія від Івана Ісус чітко проголошує, на кого спрямовано Його викупну смерть. Він називає Себе «Добрим Пастирем», Який «кладе життя власне за вівці» (Ів. 10:11). Невдовзі після цього Він пояснює, що Його вівці — це ті, кого дав Йому Отець. Ба більше, Він прямо говорить деяким невіруючим ізраїльтянам: «Не вірите ви, не з Моїх бо овець ви» (Ів. 10:26–29).

Первосвященницька молитва Господа у 17-му розділі Євангелія від Івана також свідчить про таку саму обмеженість її спрямування. Готуючись до Своєї жертовної смерті за Свій народ, Він молиться конкретно — і навіть винятково — за них. Це ті, кого Отець дав Йому зі світу (Ів. 17:6). Тому Його первосвященницьке заступництво обмежено ними: «Я благаю за них. Не за світ Я благаю, а за тих, кого дав Ти Мені, Твої бо вони!» (Ів. 17:9). Неможливо уявити, щоб Ісус не молився за тих, за кого ось-ось мав померти у ролі заступницької жертви. Ті, за кого Він молився, — це ті самі, за кого Він помер.

Учення про обмежене викуплення, або особливе викуплення, зовсім не означає, що смерть Христа була недостатньою. Через те, Ким є Той, Хто постраждав, смерть Ісуса має безмежну цінність. Автори Дортських канонів доклали чимало зусиль, аби наголосити на цій істині, і прямо проголошують, що «смерть Божого Сина… має безмежну вартість і цінність, бувши більш ніж достатньою для очищення від гріхів усього світу» (II.3).

Обмеженість викуплення випливає з Божого наміру та задуму, з яким Він послав Ісуса на хрест. Викупне діло Христа було задумано як особливе викуплення для Його власного народу — тих, кого Отець дав Йому. Його смерть було призначено для спасіння вибраних.

Ісус навчає, що все Його викупне служіння здійснювалося на виконання наперед визначеного Божого плану. Саме це Він має на увазі в Івана 6:38–39:

«Бо Я з неба зійшов не на те, щоб волю чинити Свою, але волю Того, Хто послав Мене. Оце ж воля Того, Хто послав Мене, щоб з усього, що дав Мені Він, Я нічого не стратив, але воскресив те останнього дня».

Богослови називають цю домовленість завітом викуплення, у якому ще до початку історії Отець, Син і Святий Дух постановили звершити спасіння грішних людей. Із чистої милості та благодаті Отець обрав окремих людей до спасіння (Рим. 9:11–13; Еф. 1:4; 2 Сол. 2:13). Цих обраних Він дав Своєму Синові (Ів. 6:37, 39; 17:6, 9, 24), Який добровільно зобов’язався звершити їхнє спасіння через Своє втілення та викупне служіння (Мр. 10:45; Ів. 10:11). Відповідно до цього Божого задуму, Отець і Син посилають у світ Духа (Ів. 15:26; 16:5–15), щоб застосувати діло Христа до тих, кого Отець дав Синові і за кого Син помер.

Такий погляд на викуплення гарантує успіх євангелізації. Бог має Свій народ, який неодмінно буде спасенний через проповідь євангелії. Він обрав їх. Христос помер за них. І Святий Дух відродить їх через звістку про спасіння. Саме ця істина підтримувала Павла серед знеохочення в Коринті (Дії 18:9, 10), і вона підтримуватиме й нас у нашому благовісті сьогодні — не лише на місцевому рівні, а й по всьому світу (Об. 5:9).

Цю статтю було опубліковано у блозі Служіння Ліґонір.