Сміливість бути реформованим

Коли ми починаємо розуміти реформатську теологію, змінюється не тільки наше розуміння спасіння, а й розуміння всього. Саме з цієї причини, коли люди борються з рудиментарними доктринами реформатської теології та доходять до їхнього розуміння, вони часто відчувають щось на кшталт другого навернення. Насправді, як багато хто зізнався мені, реальність є такою, що дехто дійсно навернувся вперше. Саме завдяки дослідженню реформатської теології вони зіткнулися віч-на-віч із суворою реальністю своєї радикальної зіпсованості та смертності у гріху, з Господнім безумовним обранням Його власних та засудження інших, зі здійсненням Христом викуплення Свого народу, з дійсною благодаттю Святого Духа, причиною, з якої їх береже турботлива Господня благодать, і з Господнім завітним способом діяти через усю історію для Його слави. Коли люди усвідомлюють, що не вони обрали Господа, а Він обрав їх, то природно приходять до смиренного визнання дивовижної Божої благодаті до себе. Лише тоді, коли ми усвідомлюємо, якими нікчемами насправді є, можемо по-справжньому заспівати Amazing Grace (Чудову ласку). І це саме те, що робить реформатське богослов’я: воно перетворює нас ізсередини і спонукає співати — спонукає поклонятися нашому суверенному і триєдиному, милостивому та люблячому Богові всім життям, не лише щонеділі, а щодня. Реформатське богослов’я — це не просто значок, який ми носимо тоді, як бути реформованим популярно і круто, це богослов’я, яким ми живемо й дихаємо, сповідуємо та захищаємо, навіть коли воно зазнає нападів. 

Протестантські реформатори XVI століття, а також їхні попередники у XV ст. та їхні нащадки у XIV ст. навчали й захищали свою доктрину не тому, що вона була крутою чи популярною, а тому, що вона відповідала Біблії, і вони поставили своє життя на кін заради неї. Вони не тільки були готові померти за теологію Священного Писання, вони були готові жити за неї, страждати за неї і вважатися дурнями через це. Не припускайтеся помилки: реформатори були сміливими й мужніми не через свою самовпевненість і впевненість у своїх силах, а через те, що вони впокорилися євангелії. Вони були сміливими, тому несли в собі Святого Духа та були споряджені проголошувати світло істини в темну епоху брехні. Істина, яку вони проповідували, не була новою; вона була стародавня. Це було вчення мучеників, отців, апостолів і патріархів — це було вчення про Бога, яке викладено у Священному Писанні.

Реформатори не створювали своєї теології; скоріше їхня теологія витворювала їх тими, ким вони були. Теологія Священного Писання зробила їх реформаторами. Вони не прагнули стати реформаторами як такими — вони прагнули бути вірними Богу та Священному Писанню. Ані солі Реформації, ані доктрини благодаті (п’ять пунктів кальвінізму) не винайшли реформатори, і вони жодним чином не були загальною сумою доктрини Реформації. Швидше, вони стали основними доктринальними передумовами, які допомагали церкві наступних епох сповідувати та захищати те, у що вона вірить. Навіть сьогодні є багато тих, хто вважає, що вони приймають реформатську теологію, але їхня реформатська теологія простягається не далі, як за солі Реформації та доктрини благодаті. Ба більше, є чимало тих, хто каже, що дотримується реформатської теології, але роблять це так, що ніхто не знає про їхню приналежність до реформаторів. Такі «приховані кальвіністи» не визнають жодного з історичних реформованих віросповідань XVI чи XVII століть і не використовують жодної чітко реформатської богословської мови. 

Однак, якщо ми справді дотримуємося реформатської теології згідно з історичними реформатськими віросповіданнями, ми не можемо не ідентифікуватися як реформатори. Направду, неможливо лишатися «прихованим кальвіністом» і неможливо лишатися реформатором, не знаючи про це — це неминуче виявиться. Аби бути історично реформованим, потрібно дотримуватися реформованого віросповідання, і не лише дотримуватися, але і сповідувати, проголошувати та захищати його. Реформатське богослов’я є фундаментально конфесійним богослов’ям.

Реформатська теологія також є всеохопною теологією. Це змінює не тільки те, що ми знаємо, а й те, як ми знаємо те, що ми знаємо. Це не тільки змінює наше розуміння Бога, це змінює наше розуміння самих себе. Дійсно, це не тільки змінює наш погляд на спасіння, а й те, як ми вшановуємо, як євангелізуємо, як виховуємо наших дітей, як ставимося до церкви, як молимося, як вивчаємо Священне Писання — це змінює те, як ми живемо, рухаємося й ведемо наше буття. Реформована теологія — це не теологія, яку ми можемо приховати, і не теологія, про яку ми можемо лише говорити. Це було звичним для єретиків і прогресивних богословів упродовж всієї історії. Вони стверджують, що дотримуються своїх реформатських віросповідань, але насправді ніколи їх не сповідують. Вони заявляють, що є реформаторами лише тоді, коли перебувають у захисті — коли їхню прогресивну (хоч і популярну) теологію ставлять під сумнів, і, якщо вони пастори, лише тоді, коли під загрозою опиняється їхня робота. Хоча богословські ліберали можуть бути в церквах і деномінаціях, які вважають себе «реформованими», вони соромляться такої ідентичності і вважають, що бути відомим як «реформований» є каменем спотикання для одних та образою для інших. До того ж, згідно з історичними звичайними ознаками церкви — чиста проповідь Слова Божого, молитва за Словом Божим, правильне вживання таїнств хрещення і причастя, а також послідовна практика церковної дисципліни — такі «реформатські» церкви часто навіть не є справжніми церквами. Сьогодні є багато мирян і пасторів, які належать до традиційних реформатських і протестантських церков та деномінацій, які разом зі своїми церквами й деномінаціями залишили свої реформатські причали та відкинули свої віросповідання багато років тому. 

На відміну від цієї тенденції, найбільше ми потребуємо за кафедрою людей, які мають мужність бути реформованими — людей, котрі не соромляться віри, яку колись передали святі, але котрі готові боротися за неї не на словах, а всім своїм життям і всіма силами. Ми потребуємо за кафедрою людей сміливих і непохитних у своєму проголошенні істини, та водночас люб’язних і співчутливих. Ми потребуємо людей, які проповідуватимуть неприкрашену істину реформатської теології в сезон і поза сезоном, не вказуючи пальцем в обличчя, а обіймаючи за плече. Ми потребуємо людей, які люблять реформатські віросповідання саме тому, що вони люблять Господа, нашого Бога, і Його незмінне, натхненне та авторитетне Слово. Лише тоді, коли ми матимемо за кафедрою людей, які не боятимуться бути реформованими, у своїх лавах ми отримаємо людей, які розумітимуть реформатську теологію та її вплив на все життя, аби більше любити Бога всім нашим серцем, душею, розумом та силою, і любити ближнього, як самого себе. Це теологія, яка реформувала церкву у XVI столітті, і це єдина теологія, яка принесе реформацію й відродження у XXI століття. Бо в наш час радикального прогресивного богословського лібералізму найрадикальнішими, якими ми можемо бути, — це бути ортодоксальними за нашим реформованим віросповіданням, але не із зарозумілістю, а з відвагою і співчуттям до церкви та заблудлих, усе на славу Бога й тільки на Його славу.

Цю статтю було опубліковано у блозі Служіння Ліґонір.