Реформування сотеріології у XVI столітті

Відкриття заново біблійного вчення про спасіння у XVI столітті не сталося миттєво. Спочатку ранні реформатори заново відкрили біблійне значення слова виправдання. Вони усвідомили, що воно означає «проголосити праведним», а не «зробити праведним». Це привело їх до розуміння того, що інструментальною причиною виправдання є не хрещення, а лише віра. Іншими словами, перше, що відкрили реформатори, — це те, що пізньосередньовічна Церква мала спотворене розуміння вирішення найбільшої проблеми людини.

З часом, досліджуючи текст Святого Письма й порівнюючи його вчення з ученням Римо-Католицької Церкви, вони змогли побачити, що Рим мав спотворене розуміння вирішення проблеми тому, що мав спотворене розуміння самої проблеми. Римська сотеріологія, або вчення про спасіння (тобто про вирішення проблеми), розвивалася саме так через те, як Рим розумів наслідки гріха Адама (тобто саму проблему). Як ми бачили в попередній статті, Римо-Католицька Церква навчала, що після гріхопадіння Адам утратив додатковий дар оправдувальної/освячувальної благодаті. Згідно з цим поглядом, Адам і його нащадки мали знову здобути цю благодать, щоб бути повторно піднесеними до надприродного порядку буття. На їхню думку, це здійснюється через таїнства Римо-Католицької Церкви.

Досліджуючи Писання, реформатори зрозуміли, що римо-католицьке вчення про гріхопадіння людини не повністю відповідає біблійному тексту. Вони дійшли висновку, що під час гріхопадіння людина не просто втратила дар додаткової благодаті без істотної шкоди для своєї природи. Натомість, як пізніше висловило це Вестмінстерське визнання віри, після гріхопадіння «вони втратили свою первісну праведність і спілкування з Богом, а отже, стали мертвими в гріху, і всі частини та здібності їхньої душі й тіла стали цілковито опоганеними» (ВВВ 6.2).

Богословський термін, який згодом став позначати цей занепалий стан, — це повна зіпсутість.

Важливо ще раз зазначити: те, що людина вважає проблемою, визначає її розуміння вирішення (сотеріології). Вчення Пелагія про спасіння є таким, яким є, через його розуміння проблеми. Римо-католицьке вчення про спасіння є таким, яким є, через його розуміння проблеми. Спасіння мертвої людини і спасіння пораненої людини потребують абсолютно різних засобів.

Реформатські церкви пояснювали Боже вирішення людської проблеми через завіт, який Бог уклав із людиною. Вестмінстерське визнання віри містить одне з найясніших викладень цього біблійного вчення про спасіння. Далі подано виклад, значною мірою заснований саме на цьому визнанні віри. Читачам варто знайти видання з біблійними посиланнями й уважно їх дослідити.

Як пояснює Вестмінстерське визнання віри, до гріхопадіння Бог уклав завіт з Адамом згідно з яким, «Адамові, а через нього і всім його нащадкам, було обіцяне життя за умови досконалого й особистого послуху» (ВВВ 7.2).  Важливо, що — на противагу вченню Риму — Адам до гріхопадіння мав силу й здатність коритися Божому закону (ВВВ 4.2; 19.1). Крім того, первісна праведність була частиною його природи, оскільки він був створений за Божим образом (ВВВ 4.2; 6.2). Вона не була, як навчала Римо-Католицька Церква, додатковим даром, доданим до його природи.

Через гріхопадіння людина більше не здатна досконало виконувати закон і, відповідно, більше не може виконати умови першого завіту. «Тому Господеві було вгодно укласти другий Завіт, що його зазвичай називають Завітом благодаті. У цьому другому Завіті Він безкоштовно пропонує грішникам життя і спасіння через Ісуса Христа, вимагаючи від них віри в Нього для спасіння. Він обіцяє послати Свого Святого Духа всім тим, хто визначений до вічного життя, щоб дати їм бажання та здатність вірити» (ВВВ 7.3).

Єдинородний Син, Ісус Христос, був відвічно призначений бути єдиним Посередником між Богом і людиною (ВВВ 8.1). Він був призначений спасти Свій народ — тих, кого Бог зі Своєї вільної благодаті й любові обрав у Христі «ще до того, як були закладені основи світу, відповідно до Своєї віковічної й незмінної мети та згідно зі Своєю таємною радою і добрим уподобанням Своєї волі» (ВВВ 3.5).

«Господь Ісус Своїм досконалим послухом і принесенням Себе в жертву, що її Він одноразово приніс Богові через вічного Духа, забезпечив повне задоволення правосуддя Свого Отця і здобув не лише примирення, а й вічну спадщину в Царстві Небеснім для всіх тих, кого дав Йому Отець» (ВВВ 8.5).

Здобуте викуплення Христос застосовує до всіх обраних протягом усієї історії (ВВВ 8.8).

Оскільки занепала людина перебуває в стані гріха і смерті, а не просто є пораненою чи хворою, вона нездатна самостійно щось зробити, щоб прийняти це викуплене спасіння. Тому Бог дієво кличе обраних із смерті так само, як Христос покликав Лазаря з гробу. Він відроджує їх, даючи їм духовне життя й приводячи їх до Ісуса Христа (ВВВ 10.1). Тих, кого Бог кличе, Він також вільно виправдовує. Вони виправдовуються, тобто проголошуються праведними, не на підставі власних діл, а на основі зарахованої їм праведності Христа, прийнятої лише вірою (ВВВ 11.1; 14.2). Ті ж, хто дієво покликаний і виправданий, також освячуються протягом усього свого життя: «Панування всього тіла гріха знищується, а численні пожадливості стають дедалі слабшими й умертвляються. Відроджені дедалі більше оживляються й зміцнюються в усіх проявах спасальної благодаті аж до досягнення справжньої святості, без якої жодна людина не побачить Господа». (ВВВ 13.1; див. також 16.1–7).

На відміну від Римо-Католицької Церкви, реформатські церкви також навчали, що «ті, кого Бог прийняв у Своєму улюбленому Сині, дієво покликав та освятив Своїм Духом, не можуть цілковито й остаточно відпасти від стану благодаті, але без сумніву вистоять у ній до кінця й отримають вічне спасіння» (ВВВ 17.1).

У наступній статті ми розглянемо, як деякі реформатські богослови в Нідерландах стали незадоволені реформатським конфесійним богослов’ям і почали повертати його у бік Риму. Також ми розглянемо відповідь реформатської церкви на Синоді в Дорті.

Цю статтю було опубліковано у блозі Служіння Ліґонір.