Жан Кальвін про потребу реформування Церкви

Понад 450 років тому до Жана Кальвіна звернулися із проханням написати статтю про характер і потребу реформування Церкви. Ці обставини були дуже не схожі на ті, в яких Кальвін написав свої інші твори, і вони дозволяють нам краще побачити його думки про Реформацію в іншому світлі. Імператор Карл V намагався отримати дозвіл у Священної Римської імперії на скликання собору в місті Шпеєр 1544 року. Мартін Бюцер, великий реформатор зі Страсбургу, закликав Кальвіна написати перелік і суть реформатських доктрин і викласти аргументи на користь потреби Реформації. Результат цих зусиль був чудовий. Теодор Беза, друг і наступник Кальвіна в Женеві, назвав роботу Кальвіна «Про потребу реформації Церкви» найкращим твором свого часу.

Робота Кальвіна складається із трьох великих розділів. Перший розділ присвячено тим неподобствам у Церкві, які потребували виправлення. Другий уточнював ті ліки, якими реформатори мусили викорінити ці хвороби. Третій пояснював те, чому не можна відкладати початок реформ і треба починати їх «негайно й рішуче».

У кожному з цих розділів Кальвін зосереджується на чотирьох темах, які він називає душею й тілом Церкви. Душа Церкви — це поклоніння і спасіння. Тіло — таїнства й церковний уряд. Велику справу Реформації, як вважав Кальвін, зосереджено саме на цих елементах. Отож, зловживання і хвороби, ліки проти них та потребу негайних дій пов’язано з поклонінням, спасінням, таїнствами й церковним правлінням.

Отож, повторимо, що велику справу Реформації, як вважав Кальвін, зосереджено саме на цих елементах. Важливість цих тем для Кальвіна підкреслює те, що він не встрявав у жорстокі бої на цих ділянках релігійного фронту, але поводився дуже обережно й делікатно, бо вважав ці теми найважливішими аспектами Реформації. Правильне поклоніння Богу для Кальвіна є найголовнішою турботою.

Поклоніння

Кальвін робить такий великий наголос на важливості поклоніння тому, що люди дуже схильні поклонятися Богу саме так, як їм підказує їхня людська мудрість, а не воля Божа. Кальвін наполягає на тому, що поклоніння має регулювати тільки Слово Боже й ніщо інше:

«Я розумію, наскільки важко переконати цей світ у тому, що Бог категорично відкидає будь-які інші види поклоніння, які явно не підтверджує Його Слово. Протилежне переконання, до якого приліпилися люди та яке наче вросло в їхні кістки й мозок, полягає у тому, що будь-яке поклоніння, яке вони використовують, є законним тільки тому, що воно їм здається таким, і яке виконується через наше бажання принести Богу славу. Але, враховуючи те, що Бог не просто називає безплідним, а і вважає мерзотним усе те, що ми робимо за своїми бажаннями й хіттю, і що не збігається з Його ясною волею у Слові Божому, то хіба ми такими своїми протилежними діями принесемо славу Богу? Слово Боже є чітким та ясним: “Послух краще від жертви”».

Віра у це є однією з причин того, чому була так потрібна Реформація:

«Виходячи з того, що Сам Бог неодноразово забороняв вводити нові методи поклоніння, які не були вимогою Його Слова; виходячи з того, що Він ясно й неодноразово декларував, що Він дуже незадоволений та ображений через такі людські нововведення, і що Він погрожує важкими карами за це, ясним стає те, що Реформація, яку почали у Церкві, була нагальною потребою».

Дивлячись через призму Слова Божого, Кальвін доходить висновку, що в Католицькій церкві «всі форми богопоклоніння наших днів є нічим іншим, як викривленням».

Для Кальвіна поклоніння середньовічної Церкви було «ганебним ідолослужінням». Тема ідолослужіння була для нього таким самим тяжким гріхом, як і «праведні діла», які є необхідними для виправдання людини. Одне і друге було людською мудрістю, яку грішники поставили на місце Божого об’явлення. Одне і друге являло собою схильність грішних людей жити за своєю волею замість того, аби виявляти послух Богу й робити те, що Йому до вподоби. Кальвін не допускав жодного єднання правдивого поклоніння й ідолослужіння:

«Але нам заперечать, що хоча пророки й апостоли відійшли від нечестивих священників у сфері доктрини, вони продовжували спілкування з ними й разом брали участь у жертвоприношеннях і молитвах. Я погоджуюся з цим, але з тією умовою, що їх не примушували брати участь в ідолослужінні. Хіба хоч один пророк Божий приносив жертви ідолам?»

Реформатори, подібно до пророків старих часів, мусили боротися з ідолослужінням та «зовнішнім спектаклем», на який перетворили богослужіння в Церкві. Ліками проти релігійної театральності часів Кальвіна стала Божа простота реформатського богослужіння — що віддзеркалювалося у чині служіння церкви Женеви. 

Ця простота надихала віруючих віддавати свій розум і тіло богослужінню:

Істинний віруючий віддає все своє серце й розум поклонінню, але люди завжди намагаються вигадати свої власні системи служіння Богу, які є повністю протилежними тому, що нам дано у Слові Божому, так що люди намагаються приписати Богу певну тілесну схожість із людиною і при цьому використовують тільки свій розум.

Виправдання

Далі Кальвін торкається теми виправдання. Він стверджує, що у цій царині суперечності є найгострішими:

«Немає такого іншого питання, про яке точилися б дискусії гарячіші й наші супротивники були б агресивніші до нас, ніж питання про виправдання, а саме, ми виправдовуємося через віру чи свої діла? Від цієї доктрини залежить “безпека Церкви” і через те, що припустилися важливих помилок у цій доктрині, Церква стала “смертельно пораненою” та навіть опинилася “на межі загибелі”».

Кальвін стверджує, що виправдання може бути виключно через віру:

«Ми дотримуємося тієї доктрини, що незалежно від того, хай якими добрими є діла людини, її розглядають праведною перед Богом виключно на підставі милості, яку отримано від Бога; через те, що Бог, попри будь-які діла людини, приймає її у Христі, зараховуючи їй праведність Христа, наче ця праведність є її власною».

Ця доктрина має величезний вплив на життя й досвід християнина:

Бо переконує його у його немічності й безпорадності, веде його до правдивого смирення, допомагає йому зректися самовпевненості та покладати всю свою надію на Бога; і що подібним чином веде його до вдячності Богу, коли він приписує всі свої добрі діла, які він робить в істині, виключно благодаті Бога.

Таїнства

Третя тема дослідження Кальвіна — це таїнства, які він розглядає досконало й детально. Він скаржиться на те, що «церемонії, які вигадали люди, було поставлено в один ряд із тими таїнствами, які встановив Сам Христос» і що Вечерю Господню особливим чином було перетворено на «театралізоване видовище». Таке знущання з таїнств Божих є недопустимим.

Перша скарга, яку тут викладено, полягає в тому, що люди почали розважатися колоритним видовищем, а не тим Словом, яке вказує на всю важливість та істину таїнства. Бо немає жодної користі від таїнств, якщо видимі знаки, які виявляють таїнство, не пояснюють згідно зі Словом Божим.

Кальвін оплакує те, що простоту та істину таїнств, які були під час виконання у ранній Церкві, було втрачено. Особливо це стосується Вечері Господньої. Євхаристійна жертва та поклоніння хлібу й вину є абсолютно небіблійними та руйнують істинне значення цього таїнства.

Тоді як це таїнство було задумано як засіб підносити розум людей до небес, священні символи Вечері було зведено до протилежної мети, так що люди, які дивляться на них і поклоняються їм, ніколи не думають про Христа.

Подвиг Христа зводиться нанівець, бо сама ідея євхаристійного приношення Ісуса Христа в реальну жертву, яку роблять тисячі разів щодня на землі, робить із Його подвигу смерті за нас недостатню дію, що має постійно повторюватися у цьому світі.

Істинне значення Вечері Кальвін підсумував так:

«Ми благаємо кожного приходити до столу з вірою … ми молимося про те, аби тіло і кров Христа дав нам у цій Вечері Сам Господь; і ми прийняли їх достойно. Ми не стверджуємо, що хліб і вино є символами, миттєво не додаючи при цьому те, що вони несуть істину, яку представляють. Христос воістину дає Себе і всі блага спасіння тим людям, які беруть участь у Вечері з вірою».

Цей короткий огляд, як Кальвін розумів таїнства, дає нам лише скуштувати його вчення на ці важливі теми. Він приділяє велику увагу таїнству хрещення, а також категорично відкидає католицьке вчення про інші п’ять таїнств.

Церковне правління

Нарешті, Кальвін підходить до теми церковного правління. Він відзначає, що це є дуже велика тема: «Якби я почав розглядати кожну помилку й недолік церковного правління в деталях, то я ніколи б не закінчив цю справу». Він зосереджується на важливості служіння пастора. Привілей і обов’язок навчати людей закладено у самому серці цього служіння: «ніхто не може вважатися істинним пастором у церкві, якщо він не виконує функції вчителя». Одним із найбільших досягнень Реформації є піднесення проповіді до належного рівня в житті народу Божого. «У кожній нашій помісній церкві проповідують Слово Боже». Служіння пастора-вчителя нерозривно пов’язано зі святістю: «ті люди, які керують у церкві, мають бути вищими від інших у святості та давати своїм життям приклад іншим».

Правильне поклоніння є головною турботою Кальвіна.

Кальвін скаржиться на те, що замість навчати людей і давати їм приклад святості, керівництво Католицької церкви «жорстоко тиранить» душі народу Божого й захопило таку владу, яку ніколи не давав Бог служителям. Реформація звільнила людей і дала їм славну свободу від небіблійних кайданів, якими було зв’язано Церкву.

«Нашим обов’язком було дати віруючим свободу і звільнити з непотрібного рабства, в якому їх утримували, тож ми завжди вчимо того, що вони є вільними й не мусять підкорятися зловживанням людського походження, а також що свобода, яку придбала для них кров Христа, не може бути відібрано у них чи обмежено».

Католицька церква наголошує на правонаступності від апостолів, особливо у справах рукопокладання на служіння. Кальвін навчає, що реформатське рукопокладання служителів походить від чистого вчення і практики Христа, апостолів і давньої Церкви. «Отож, ніхто не може претендувати на право рукопокладати нових служителів, якщо він не підтримує чистоту вчення та єдність Церкви».

Реформація

Кальвін закінчує свою роботу роздумами над Реформацією. Він пов’язує її початок з особою Лютера, який «благородною рукою» повів людей до реформ. Відповіддю Рима було те, що він «почав пригнічувати істину насиллям та жорстокістю». Ця війна не дивує Кальвіна, бо «незмінною долею Євангелія, починаючи із самого початку, була, є і буде до кінця світу цього велика протидія й нападки оточення».

Кальвін вважає цю боротьбу неминучою у житті Церкви, бо на кону стоїть найважливіше. Він вважає, що не можна применшувати значення того факту, що йдеться про «сутність християнської релігії». Виходячи з того, що реформатори діяли згідно з Біблією, він відкидав звинувачення у розколі:

«Перше, чого ми маємо дотримуватися найбільше — це стерегтися відокремлення Церкви від Христа, її Голови. Коли я кажу «Христос», я маю на увазі те вчення Його Євангелія, яке Він запечатав Своєю кров’ю… Отож, завжди пам’ятаймо, що між нами має бути свята єдність, коли ми погоджуємося в чистому вченні й нас поєднує тільки Христос».

Не сама назва «Церква» забезпечує цю єдність, але та реальність правдивої Церкви, яка перебуває у Слові Божому.

Далі Кальвін переходить до практичного питання про те, хто може розумно проводити реформи в Церкві. Він категорично відкидає думку про те, що Папа Римський може керувати реформами:

«Я заперечую, що цей осідок є апостольський, бо він нічого, крім приголомшливого відступлення, не має — я заперечую, що він є наступником Христа, бо люто переслідує Євангеліє й доводить своєю поведінкою, що він скоріше є антихристом — я заперечую, що він є послідовником Петра, бо він з усіх сил намагається знищити все те, що будував Петро; і я заперечую, що він є головою Церкви, бо як тиран шматує Церкву й нищить її, відірвавши від її правдивого Голови — Ісуса Христа».

Він знає про те, що багато людей пропонують скликати Вселенський собор для розв’язання всіх проблем Церкви, але боїться, що цей собор може бути скликано, і якщо він таки збереться, то у всьому слухатиметься Папи. Він наказує повторювати практику минулих століть, коли всі наявні проблеми розв’язували на помісних соборах окремих країв і земель. У кожному разі, справу Реформації має бути віддано в руки Бога, Який єдиний може благословити все те, що Йому до вподоби у змінах у житті Церкви: «Отож, ми дуже хочемо, як ми й маємо цього хотіти, аби наше служіння несло спасіння цьому світу, але зробити це спасіння реальним залежить тільки від Бога, а не від нас самих».

Цю статтю було опубліковано у блозі Служіння Ліґонір.