Церква

Усупереч твердженням модерністів, історичне християнство, яке захищав Дж. Грешам Махен, не було індивідуалістичним. Християнство «повністю відповідає на соціальні потреби людини», – писав він у 5-му розділі книги «Християнство й лібералізм» (Christianity and Liberalism), і закінчував цей розділ роздумами про соціальні наслідки спасіння: євангеліє змінює людські інституції, включаючи сім’ї, громади, місце роботи й навіть уряд.

Але це ще не все, на думку Махена. Залишилася найвища й найважливіша з усіх інституцій – Церква Христова. Насправді головну тему у книзі «Християнство й лібералізм» найповніше розкриває останній розділ, оскільки Махен закликає знову високо цінувати Церкву. Однак, судячи з нинішнього стану Церкви навіть серед тих, хто стверджує, що любить цю книгу, ми можемо поставити собі питання, чи багато хто з них уважно прочитав цей останній розділ.

Махен починає з того, що критикує розмиту форму спільноти, яка ґрунтується на «всесвітньому братерстві людей». Для підтримки справжньої спільноти братів і сестер у Христі необхідні чіткі доктринальні межі просто тому, що, як він чітко продемонстрував на попередніх сторінках, лібералізм є цілковитим відходом від християнства. «Найбільша загроза для християнської Церкви сьогодні, – писав він, – походить не від ворогів ззовні, а від ворогів усередині; вона походить від присутності в Церкві такого типу віри і практики, які є антихристиянськими у самій своїй суті». Відповідно, «розділення між лібералами й консерваторами в Церкві є кричущою потребою тепер». «Прямий» і «чесний» заклик Махена здобув йому повагу «дружніх нейтралів» (як схарактеризував себе світський журналіст Х. Л. Менкен, який уважно стежив за цією дискусією).

Як відбувалося це розділення? На момент публікації книги найбільш імовірною перспективою – з обох боків розколу – було те, що невелика кількість лібералів залишить Церкву. І Махен запропонував їм зробити цей чесний крок. Але він також передбачав й інший сценарій, коли консерватори будуть змушені покинути Церкву. Саме так розгорнеться ця боротьба через десять років, коли його самого буде позбавлено сану за тяжкий злочин «нелояльності» до церковного керівництва, яке охопив модернізм. Вірність своєму священичому покликанню змусила його та його соратників нести цей хрест.

Зустрічні заклики до збереження єдності Церкви затуляли питання, які виклав Махен, і такий церковний пацифізм не забезпечив ані тривалого миру, ані єдності: «Ніщо так не породжує ворожнечу, як примусове об’єднання в рамках однієї організації тих, хто принципово не погоджується з її цілями». Толерантність до доктринальних відхилень є «простою нечесністю».

Махен передбачив інший варіант: деякі служителі можуть тяжіти до функціональної незалежності, знаходячи задоволення в ортодоксальності власних церков або здоровому стані своїх пресвітеріатів. Але, заперечив він, це просто не пресвітеріанський варіант. Пресвітеріани повинні присвятити себе спільному свідченню Церкви. Голос кожної кафедри у церкві – це голос усієї Церкви. Тому всі служителі Церкви несуть відповідальність за проголошення з усіх її кафедр.

У своїй еклезіології Махен прагнув відрізнити справжнє сопричастя святих від його підробок. Немає сопричастя в житті там, де немає сопричастя в мисленні. Доктринальна байдужість породжує те саме широке воцерковлення, яке дозволило богословському лібералізму проникнути на церковні кафедри. Лише «цілковита згода» з доктриною Церкви, яку виражено в її сповіданні віри та катехизмі, може породити справжнє християнське єднання.

Аби досягти і зберегти цю згоду, Церква має старанно виконувати чотири завдання. По-перше, вона повинна взяти на себе завдання боротися за віру. По-друге, церква повинна дбати про висвячення своїх служителів, дотримуючись високої кваліфікації для придатності до церковного служіння. По-третє, керівні старійшини мають правити, тобто охороняти проповідь із кафедри. Насамкінець, Церква має відновити катехизацію та інші служіння учнівства, щоб викорінити невігластво, яке панує на церковних лавах. Одним словом, Церква мусить оберігати своє вчення. Вона має бути пильною у поширенні та захисті цього вчення, навіть із войовничістю та крайніми мірами.

Махен не прагнув розколоти Церкву. Ліберали вже це робили. Він домагався її єдності у єдиний надійний спосіб: чітке відокремлення її від світу. Століття по тому ми бачимо, що зусилля Махена були виправданими. Лібералізм став надто схожим на світ, і тому основні течії протестантизму втрачають сенс і членів у значній кількості.

А як щодо євангельської Церкви в Америці? Чи зберегла вона свою активність або спільне свідчення світу? Акцент на релігійному досвіді та байдужість до вчення позначилися на багатьох частинах американського євангелізму, де ми бачимо послаблення конфесійних зобов’язань, занепад катехизації та небажання дотримуватися церковної дисципліни. Чи варто дивуватися, що прихильність до церкви й щотижневе її відвідування зменшилося для багатьох віруючих християн і припинило бути пріоритетом у християнському житті? Тепер ми можемо вільно вступати до церкви й залишати її тоді, коли забажаємо. Або ще гірше, ми повністю відкидаємо церкву в наших індивідуальних пошуках чогось справжнього у плані релігії. Церкви сьогодні надто охоче прийняли ці умови, і замість того, аби боротися зі світськістю свого часу, вони відчайдушно намагаються продати себе, щоб задовольнити забаганки релігійних споживачів. Для епохи, одержимої пошуком чогось справжнього, Махен своєчасно нагадує про те, що критерієм справжності церкви в нашу чи будь-яку іншу епоху є прояв нею ознак справжньої церкви: проповідь Слова, чисте виконання таїнств і дотримання церковної дисципліни.

Неминущу цінність книги «Християнство й лібералізм» Махена буде втрачено для тих, хто не зможе уважно вивчити її останній розділ. Церква, яка вбачає своє покликання у розквіті особистого релігійного досвіду людини, є такою, що піддалася світськості. Натомість Махен закликає нас бачити покликання Церкви у дотриманні вчення, яке містить Боже Слово та яке узагальнено у конфесійних зводах. Вона стає місцем приналежності для паломників, які відреклися від мирської суєти на шляху до свого небесного дому, місцем, яке дає надію, на чому Махен завершує свою книгу.

Невже немає притулку від розділень? Невже немає місця, де можна відпочити, де людина може підготуватися до життєвої боротьби? Невже немає місця, де двоє чи троє можуть зібратися в ім’я Ісуса, забути на мить усе те, що розділяє націю від нації, расу від раси, забути людську гордість, забути бажання війни, забути загадкові проблеми індустріальної боротьби й об’єднатися у переповненій вдячності біля підніжжя Хреста? Якщо є таке місце, то це і є дім Божий, це і є брама небесна. І з-під порога цього дому потече ріка, яка оживить стомлений світ.

Ця стаття була опублікована в журналі Tabletalk.