Спасіння

Перша світова війна перевернула Європу з ніг на голову, зруйнувала оптимізм Просвітництва й поклала початок постпросвітницької Європи. В Америці ж молоді люди, яких війна не зупинила, намагалися принести на землю Царство Боже через соціальну діяльність. Вони назвали своє послання «соціальним євангелієм», а його головним проповідником став Волтер Раушенбуш (1861–1918), котрий намагався подолати бідність, яку побачив у районі Пекельна кухня у Нью-Йорку, проповідуючи «євангеліє» про соціальне покращення та працюючи над тим, аби принести Царство Боже на землю через соціальні дії. Це було їхнє визначення спасіння.

Д. Грешам Махен (1881–1936) також пережив Першу світову війну й відстоював інше вчення, згідно з яким видима Церква представляє духовне Царство Христа на землі, і що християни живуть у «двоїстому царстві», як його називав Джон Кальвін (Інституції 3.19.15). Для Махена спасіння було надто величною ідеєю, аби його зробити повністю приземленим поняттям. Він визнавав, що християнство – це «безумовно, певний стиль життя», але як можна було його досягнути? Соціальні євангелісти думали, що вони можуть заохотити до такого життя «закликами», писав Махен, але такий підхід завжди виявляється «неефективним». «Дивна річ про християнство полягала в тому, – пояснював він, – що воно використовувало зовсім інший метод. Воно перемінювало життя людей не апелюючи до людської волі, а розповідаючи історію; не закликами, а розповіддю про подію». Він визнавав, що такий підхід здається «непрактичним». Це те, що Павло називав «безглуздою звісткою»… Вона здавалася нерозумною для стародавнього світу, і здається нерозумною для ліберальних учителів сьогодні». Однак, «наслідки цього проявляються навіть у цьому світі. Там, де не спрацьовують найкрасномовніші заклики, стає ефективною проста розповідь про подію; життя людей змінюється під впливом однієї новини».

Соціальне євангеліє зводило людські проблеми до матеріальної бідності. На думку Махена, учня Павла й августинця, наша проблема є набагато глибшою. У своїх радіопромовах 1935 року він пояснював, що гріх – це набагато більше, ніж «антисоціальна поведінка», як вважали прогресисти й соціальні євангелісти. Справжнє визначення гріха – це «непокора Божим заповідям». Це, як чудово сказано у Вестмінстерському короткому катехизисі, «будь-яка невідповідність Божому закону або його порушення» (запитання й відповіді 14). Для соціальних євангелістів розплата за гріх – це просто бідність, але для Махена, як і для Павла та Августина, «заплата за гріх – це смерть» (Рим. 6:23), і то смерть дуже особливого характеру: вічне покарання. Подібно до того, як праведність Христа приписано всім, хто «у Христі», по благодаті через віру, так само гріх Адама приписано всім, хто у ньому, а разом із ним і прокляття: «Бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!» (Бут. 2:17). Вина за гріх «заслуговує на вічне покарання».

У цьому світлі ми маємо розуміти вчення Махена про спасіння – тобто про визволення від божественного гніву у стан блаженства й Божої любові. Ті, кого Бог спасає, є засудженими грішниками, і вони спасаються лише по благодаті через віру. У своїх радіопередачах Махен приділив чимало часу поясненню про стародавнього єретика Пелагія (помер близько 410 р. від Р. Х.), який відкидав погляди Августина на гріх та благодать і чиї погляди засудив Ефеський собор (431 р. від Р. Х.). Пелагій навчав, що ми всі народжуємося добрими, як Адам, і що кожен із нас може досягти досконалості без допомоги благодаті, якщо тільки ми будемо наслідувати Ісуса, а не сатану. До Пелагія Махена, безсумнівно, привела його боротьба з модерністами, які стверджували принципи, дуже схожі до принципів Пелагія. Пелагіанці, скаржився Махен, мають «поверховий» погляд на гріх. Біблійне (та августинівське) вчення про зіпсованість полягає в тому, що нас настільки зіпсував гріх і його наслідки, що ми не здатні спасти самі себе. Ми цілковито залежимо від вільної, суверенної Божої благодаті. Учення Махена про спасіння є напрочуд чітким і зрозумілим:

«Те, що зробив [Ісус], не полягало у тому, аби дати їм можливість спасати самих себе. Ні, Він зробив набагато більше. Він спас їх. Він спас їх абсолютно беззаперечною силою. Кожен крок, що вів до спасіння Божих обранців, було зроблено відповідно до Його вічного плану. Це головна річ, яку ми хочемо прояснити у нашому розгляді біблійного вчення про спасіння. Дозвольте мені повторити, і якби одним лише повторенням я міг назавжди закарбувати це у ваших умах і серцях, я з радістю повторив би це сотню разів. Бог, кажу я, Своїм спасительним діянням не дав можливості грішникам спасти самих себе, Він Сам їх спас».

Він уже сказав те саме, практично тими ж словами, у книзі «Християнство і лібералізм» 1923 року.

Соціальні євангелісти навчали, що ми можемо й маємо «спасти» себе «через любов». Для Махена, однак, така доктрина була лише «напівпелагіанством». Для соціальних євангелістів надія світу полягає в тому, щоб «застосовувати принципи Ісуса», ніби Він був просто вчителем чи пророком. Однак Махен вважає, що «Святий Дух застосовує викупну жертву Христа, яка є серцевиною Біблії, до душі кожного віруючого». Тому «постійна надія для суспільства лежить не в самих лише “принципах Ісуса” або подібних до них, а в новому народженні індивідуальних душ».

Світ, який Махен знав у дитинстві, закінчився на полях битв у Франції під час Першої світової війни, але для Махена, на відміну від соціальних євангелістів, євангеліє не зникло разом із ним. Нації та імперії руйнуються, але Христос царює, Його євангеліє продовжує поширюватися, а Його Церква витримує всі випробування, бо, хоча культури руйнуються, Бог ніколи не змінюється, і саме від Його гніву, перш за все, мають спастися грішники.

Ця стаття була опублікована в журналі Tabletalk.