Доктрини

Враховуючи, з якою інтенсивністю у західному світі сьогодні розгортається етична криза, церква має подвоїти свої зусилля у вивченні своїх доктрин. Ми, звичайно, далі маємо заохочувати християн жити християнським життям і захищати Божий дар шлюбу й те, що Він створив чоловіків і жінок на Свій образ і подобу. Але водночас нам варто замислитися над тим сумним фактом, що суспільні знання про головне призначення людини систематично придушуються у світі, де з людей знущаються, де роблять аборти, де їх поглинає вишукана їжа, нездорова їжа, більше сексу, кращі екрани, безоплатні наркотики та мирські мрії. У цьому світі ми особливо потребуємо доктрин.

Д. Грешам Махен написав свою класичну книгу сто років тому, коли Церква стояла, серед іншого, перед величезними етичними викликами, деякі з яких він сам не міг собі уявити. За його часів служителі, які видавали себе за пророків, наполягали на тому, що справжнім завданням Церкви є задоволення нагальної потреби у вдосконаленні демократії, цивілізованості та моральних реформ. Проте він сам наполягав на тому, що вірна Богові Церква, особливо Церква за часів кризи, має вірити й навчати доктрин.

Але чому саме доктрин? До і після Махена Церква, особливо перед обличчям соціальних потрясінь та етичної невизначеності, часто зазнавала спокуси обирати «привабливіші» варіанти, ніж християнські доктрини. Деякі вчителі навчають, що Церква не має інших доктрин, окрім Біблії. Звичайні парафіяни не мають потреби надмірно знати доктрини й тонкощі віросповідань чи катехизисів сімнадцятого століття. Це звучить доволі правдоподібно. І як каже Махен, говорячи про звичайного парафіянина: «Оскільки йому ніколи не спадало на думку вдаватися у тонкощі богословів, він почувається так комфортно, як і той парафіянин, який чує, як когось іншого критикують за гріхи, а не його». Але, пояснює Махен, після того, як хтось почує про мертву ортодоксальність символів віри чи пуритан, а потім прочитає Вестмінстерське віросповідання чи «Подорож пілігрима» Джона Буньяна, «він перейде від неглибоких сучасних фраз до “мертвої ортодоксії”, яка пульсує життям у кожному слові». Ба більше, Махен зазначає, що під виглядом критики застарілих вірувань ті, хто виступає проти розуміння віровчення, часто виступають проти Біблії та її найголовніших учень. І, можна додати, ті вчителі, які найбільше виступають проти доктрин, часто самі ставлять себе за взірець для наслідування.

Махен здебільшого мав справу з людьми, які мали хитрі мотиви для опору доктринам. Вони стверджували, що виступають проти доктрин у цілому, бо це легше сказати, ніж чесно визнати, що вони мають проблеми з деякими доктринами зокрема: непорочне народження Христа, Його тілесне воскресіння тощо. А інші виступали проти доктрин, бо намагалися слідувати за Ісусом, а Сам Ісус «просто розповідав історії». Деякі вчені додають, що це основний підхід усієї Біблії: вона містить розповіді й поезію, а не систематичне богослов’я. Безумовно, розповіді, або краще сказати історія є важливою для християн. Наша релігія – історична: Ісус навчав цього, коли говорив про Старий Заповіт; ранні християни цінували це, як ми бачимо у поясненні Луки про його власні дослідження; і апостол Павло оголосив про це, коли нагадував коринтянам про історичність життя, смерті та воскресіння Христа (1 Кор. 15:1–8).

Проте, як зазначає Махен, Біблія не просто подає нам розповіді, а додає до них пояснення – пояснення, яке надає їм сенсу, тим самим перетворюючи факти на доктрини. «Христос помер, – казав Махен, – це історія». Але «“Христос помер за наші гріхи” – це доктрина» (див. 1 Кор. 15:3). Цю відданість доктринам ми бачимо в листах Павла, у цінностях перших християн та у вченні Ісуса.

Є багато богословських лібералів, які вважають, що Біблія – це просто історія. Є також ті, хто вважає, що християнством просто потрібно жити; його суть більше полягає у вчинках, а не у вірі. І тут Махен знову нагадує нам, що твердження, які починаються зі слів «християнство – це» – є твердженнями, які можна перевірити. Варто лише поглянути на вчення Біблії, ранніх християн або навіть на довшу історію християнства, аби побачити, чи це так. Можливо, у тому, що християнством потрібно жити, а не вважати його лише віровченням, навіть є частка правди. Але «твердження, що християнством потрібно просто жити, підлягає історичному дослідженню так само, як і твердження, що Римська імперія за часів Нерона була вільною демократією». І коли ми дослідимо це твердження, то виявимо, як було сказано вище, що доктрини є невіддільною частиною християнської віри від самого початку.

У своїй книзі Махен наводить переконливі аргументи на користь того, що християнство у своїй основі є доктринальною вірою. Але навіщо нам потрібні доктрини, особливо коли ми стикаємося з нагальною проблемою етичного колапсу західного світу? На світанку цього колапсу Махен запропонував ключову думку, яка є актуальною і сьогодні: лібералізм має наказовий характер. Він каже нам, що ми повинні робити, «тоді як християнство починається з переможної настанови» й розповідає нам, хто такий Бог і що Він зробив. У наш історичний час ми бачимо, що як «християнський» лібералізм, так і агресивний секуляризм мають багато приписів і настанов. Існує нескінченна кількість правил для громадської активності й навіть для звичайної розмови, які вказують, що треба робити, говорити чи не говорити. Ліберальне суспільно-політичне життя зараз більше, ніж будь-коли, має наказовий характер.

Звичайно, ми повинні протиставляти мирські накази божественним. Але ще важливіше, щоб наші накази ґрунтувалися на «переможних настановах» християнської віри. Близький друг однієї християнської сім’ї, який у нещодавній розмові здивував їх своїм «камінгаутом», запитав їх, що вони думають про людську сексуальність, на що вони поділилися деякими християнськими настановами: якщо ми віримо, що Бог створив цей світ і тепер керує ним, ми не можемо вигадувати щось на ходу. Є визначені способи, як ми маємо жити на славу Божу, і їх незмінно призначено для нашого блага. Вони говорили про Божий дар шлюбу й пояснювали, що Бог створив нас чоловіком і жінкою, на Свій образ і подобу.

Це було дуже важливо. Але, мабуть, найпотужнішим моментом вечора був той, коли сімнадцятирічна віруюча дівчина почала плакати, пояснюючи своїй невіруючій подрузі, що християнська віра прекрасна, і що вона плакала через те, що її близька подруга не могла цього зрозуміти. Ця подруга звела християнську віру до набору правил – огидних правил у своїй свідомості. Натомість ця молода дівчина знала, що християнська віра – це життя, яке випливає з доктрин, котрі несуть життя, мир, надію і славу. І тому вона поділилася зі своєю подругою деякими доктринами у формі переможних настанов.

Ми маємо навчати християн і навіть самих себе знати й захищати Закон Божий у всій його повноті. Але ми також повинні розуміти, як вказівки Божого Слова обґрунтовують та лежать в основі цих настанов, аби Звістка, яку ми несемо світу, що помирає, була настільки переконливою і прекрасною, наскільки вона має бути.

Ця стаття була опублікована в журналі Tabletalk.