Три моменти, які варто знати про Друге послання до Коринтян

Як і Перше послання до коринтян, Друге послання до коринтян охоплює безліч питань, які пов’язано з церквою, котра потерпає від аморальності, лжевчителів, сектантства та богословської плутанини. У цьому листі відчутними є турбота й занепокоєння апостола Павла щодо коринтської церкви. Розгляньмо три важливі характеристики цього листа, які допомагають нам зрозуміти й застосувати його загальне послання.

1. Друге послання до коринтян є кульмінацією активного спілкування Павла з церквою в Коринті.

Заснування церкви в Коринті (близько 52 р. після Р. Х.) відбулося під час другої місіонерської подорожі Павла (див. Дії 18:1–11). Лука розповідає, що Павло пробув у Коринті понад вісімнадцять місяців. Схоже, що незабаром після того, як Павло залишив Коринт і вирушив до Антіохії, у новій церкві виникли значні проблеми. Павло дізнався про них, перебуваючи в Ефесі під час своєї третьої місіонерської подорожі (див. Дії 19). Цілком імовірно, що Друге послання до коринтян – це четвертий лист, який Павло написав церкві протягом приблизно двох років:

•     Лист 1: «Попередній» (не збережений) лист (див. 1 Кор. 5:9)
•     Лист 2: Перше послання до коринтян
•     Лист 3: «Суворий» (не збережений) лист після «болючих» відвідин (див. 2 Кор. 2:3, 4; 7:8–12)
•     Лист 4: Друге послання до коринтян

Павло надіслав «суворий» лист через Тита, який повернувся до Павла з радісною звісткою про покаяння церкви й вірність апостолу та апостольському вченню. Таким чином, Друге послання до коринтян є «щасливою» (хоча й не ідеальною) кульмінацією складних стосунків між апостолом і коринтськими віруючими. Радість Павла від звістки Тита про чесноти коринтян (див. 2 Кор. 7:6, 7) демонструє те, що апостол цінував у житті церкви. Це мир, чистота та єдність церкви (включаючи церковну дисципліну), а також етична поведінка християнина, смиренність і щедрість. Якщо апостол так турбувався про те, щоб ця церква мала й виявляла ці якості, то нам варто працювати над цим у наших церквах і в нашому християнському житті.

2. Друге послання до коринтян сильно захищає апостольське служіння Павла.

Павло докладає багато зусиль, аби продемонструвати, на противагу неправдивим «суперапостолам» (2 Кор. 11:5), що його апостольство є справжнім, оскільки воскреслий і вознесений Господь Ісус Христос уповноважив і довірив йому говорити в Його ім’я (див. 2 Кор. 5:18; 13:3). Він робить це, детально розглядаючи теми слабкості і страждання (2 Кор. 11:29, 30; 2 Кор. 12:1–10; 2 Кор. 13:4), нового завіту (2 Кор. 3) і християнського служіння (2 Кор. 5, 6), показуючи, що його апостольське служіння узгоджується зі служінням і характером Господа Ісуса та його характеризує те, що світ вважає недоліком, а Бог – вірністю (докладніше про це нижче). Павло рішуче захищає своє апостольство, бо він рішуче захищає євангеліє. Якщо його євангеліє не є істинним, то коринтяни залишаться у своїх гріхах і без надії. Тому його захисну позицію більше пов’язано з любов’ю до читачів, ніж із турботою про власну репутацію. Варто зазначити, через те, що Павло захищає свої апостольські повноваження, Друге послання до коринтян є дуже особистим, автобіографічним листом. Ми дізнаємося про Павла і про церкву, до якої він пише, більше, ніж із будь-якого іншого новозавітного листа. Павло не є стоїчним скептиком, яким багато хто його уявляє. Він чутливий, але великодушний, стурбований, але впевнений, лагідний, але твердий. Павло любить церкву й любить євангеліє. Він не бажає, щоб лжевчителі прийшли й витіснили його апостольську роботу. Він занадто сильно любить цих нових християн, аби дозволити вовкам прийти і з’їсти їх.

3. Друге послання до коринтян є своєрідною моделлю християнського служіння.

Протягом усієї своєї історії Церква зазнавала спокус і приймала мирські характеристики успіху як критерії церковного лідерства. У наш час ми часто вважаємо, що християнські лідери повинні бути прикладом успішного генерального директора або харизматичного телеведучого. Коринтяни вважали, що християнський лідер повинен мати вигляд зразкового грецького ритора. Лжеапостоли, які проникли в коринтську церкву, критикували Павла як апостола, вказуючи на його страждання, слабкість і відсутність ораторської майстерності. Як тоді, так і зараз, влада й харизма можуть стати фактичними ознаками благословенного служителя євангелія. У відповідь на ці неправдиві звинувачення Павло захищає свої повноваження, але не ті, яких ми могли б очікувати. Він хвалить себе (та інших апостолів):

Ні в чому ніякого спотикання не робимо, щоб служіння було бездоганне, а в усьому себе виявляємо, як служителів Божих, у великім терпінні, у скорботах, у бідах, у тіснотах, у вдарах, у в’язницях, у розрухах, у працях, у недосипаннях, у постах, у чистості, у розумі, у лагідності, у добрості, у Дусі Святім, у нелицемірній любові, у слові істини, у силі Божій, зо зброєю правди в правиці й лівиці, через славу й безчестя, через ганьбу й хвалу, як обманці, але ми правдиві; як незнані, та познані, як умираючі, та ось ми живі; як карані, та не забиті; як сумні, але завжди веселі; як убогі, але багатьох ми збагачуємо; як ті, що нічого не мають, але всім володіємо (2 Кор. 6:3–10).

Цей уривок ставить під сумнів наш підсвідомий приклад успішного служіння. Чи оцінюємо ми людей відповідно до плоті (2 Кор. 5:16)? Друге послання до коринтян навчає нас, що справжнє християнське служіння характеризують «святість і чистість Божі» (2 Кор. 1:12), що служителі церкви не є самодостатніми (2 Кор. 3:5), і що служіння – це радше умертвіння для себе, ніж самореклама (2 Кор. 4:11, 12). Павло вирішив не приймати плату від коринтян, не бажаючи створювати камінь спотикання (2 Кор. 11:7–9). Він не носив із собою рекомендаційних листів (2 Кор. 3:1–3). Він не вдавався до хитрощів (2 Кор. 4:2) чи лоскотання вух (2 Кор. 2:17), бо це було не його служіння й не його послання, а Боже. Те ж саме стосується всіх християнських служителів у Новому Завіті. Служіння у церкві має відбуватися за прикладом Глави Церкви, Того, Хто «був розп’ятий в немочі, та живий із сили Божої» (2 Кор. 13:4).

Цю статтю було опубліковано у блозі Служіння Ліґонір.