Твердиня правди. Мартін Лютер

Мартін Лютер був велетнем в історії. Дехто вважає його найвизначнішою постаттю другого тисячоліття в Європі. Він був піонером-реформатором, тим, кому Бог дав іскру для трансформації християнства та західного світу. Він був беззаперечним лідером німецької Реформації. У добу церковної корупції та відступництва він був доблесним поборником правди, його потужні проповіді й письменство допомогли відновити чисте євангеліє. Про нього написано більше книг, ніж про будь-яку іншу людину в історії, крім Ісуса Христа, і, можливо, Августина.

Лютер походив із працьовитої родини. Він народився у невеликому містечку Айслебен (Німеччина) 10 листопада 1483 року. Його батько Ганс був мідним копачем, який заробив певний капітал, маючи частку у шахтах, металургіях та інших підприємствах. Його матір була побожною, але релігійно забобонною. Лютера виховували під суворою дисципліною римо-католицької церкви, а працьовитий батько прагнув виростити із сина успішного юриста. Мартін здобув філософську освіту в Айзенаху (1498–1501), а потім в Ерфуртському університеті. В останньому він здобув ступінь бакалавра мистецтв 1502 року та ступінь магістра мистецтв 1505 року.

У липні 1505 року життя Лютера зробило несподіваний поворот, тоді йому був двадцять один рік. Мартіна наскочила сильна гроза: поруч вдарила блискавка й повалила його на землю. Злякавшись, він вигукнув прохання до католицької покровительки шахтарів: «Допоможи мені, свята Анно, і я стану монахом». Лютер пережив бурю й виконав свою драматичну обітницю. Два тижні по тому він вступив до монастиря августинців в Ерфурті. Батько був розлючений через очевидне марнування освіти сина, але Лютер був сповнений рішучості виконати обітницю.

Загублений у самовпевненості

У монастирі Лютер прагнув домогтися від Бога прийняття через справи. Він писав: 

«Я мучив себе молитвою, постом, чуванням і холодом; один мороз міг убити мене… Чого ще я шукав цими діями, як не Бога, Яким мав відзначити своє суворе дотримання чернечого чину та моє аскетичне життя? Я постійно ходив уві сні та жив у справжньому ідолопоклонстві, бо я не вірив у Христа: я вважав Його лише суворим і жахливим Суддею, Який сидить на веселці». 

В іншому пасажі він згадував: 

«Коли я був монахом, виснажував себе щоденною жертвою впродовж п’ятнадцяти років, мучив себе постами, чуваннями, молитвами та іншими суворими діяннями. Я щиро думав, що здобуду праведність цими діями».

1507 року Лютера висвятили у сан священника. Коли він служив свою першу месу і тримав хліб і чашу, його настільки вразила думка про переісточення, що він ледь не знепритомнів. «Я був цілком приголомшений і мене охопив жах, — зізнавався він. — Я подумав про себе: “Хто я такий, аби зводити очі чи підіймати руки до божественної величі? Бо я порох і попіл, повний гріха, і я говорю з живим, вічним і правдивим Богом”». Страх лише посилив його особисту боротьбу за те, аби Бог його прийняв.

1510 року Лютера відрядили до Рима, де він став свідком корупції римської церкви. Він зійшов Scala Sancta (Святими сходами), імовірно, тими самими сходами, якими сходив Ісус, коли постав перед Пилатом. Відповідно до переказу, ці сходи перенесли з Єрусалима до Рима, і священники стверджували, що Бог прощає гріхи тим, хто долає сходи на колінах. Лютер так і зробив, повторюючи Отче наш, цілуючи кожну сходинку й шукаючи миру з Богом. Та коли він досягнув верхньої сходинки, то озирнувся й подумав: «Хто знає, чи це правда?» Він не почувався ближчим до Бога. 

Лютер здобув ступінь доктора богослов’я у Віттенберзькому університеті 1512 року та його там призначили професором біблійних студій. Примітно, що Лютер залишався на цій викладацькій посаді впродовж наступних тридцяти чотирьох років, аж до своєї смерті 1546 року. Одне питання поглинало його: як грішна людина може стати праведною перед святим Богом?

1517 року мандрівник-домініканець, на ім’я Джон Тецель, почав продавати індульгенції поблизу Віттенберга із пропозицією відпущення гріхів. Цю брутальну практику було започатковано ще під час хрестових походів, аби зібрати гроші для церкви. Посполиті могли придбати у церкві лист, який нібито звільняв померлу близьку людину з чистилища. Рим отримав величезну вигоду від цього шахрайства. Здобуті кошти мали допомогти папі Леву Х оплатити будівництво нової базиліки Святого Петра в Римі.

Це жахливе зловживання розлютило Лютера. Він вирішив, що цей привід потребує

публічного обговорення. 31 жовтня 1517 року він прибив до вхідних дверей Замкової церкви у Віттенберзі список із 95 тез щодо індульгенцій. Прибивати такі тези до церковних дверей було звичайною практикою в наукових дискусіях того часу. Лютер сподівався викликати спокійне обговорення серед викладачів, а не народну революцію. Але примірник потрапив до рук друкаря, який подбав про те, що 95 тез було опубліковано й вони розійшлися Німеччиною та Європою за кілька тижнів. Лютер одразу став героєм. Так по суті народилася Реформація.

Досвід твердині

Цілком можливо, що Лютер іще не був навернений. У розпал своїх духовних труднощів він був одержимий Посланням до римлян 1:17: «Правда бо Божа з’являється в ній з віри в віру, як написано: А праведний житиме вірою». Лютер розумів, що праведність Бога означає його активну праведність, справедливість помсти, з якою Він карає за гріх. Але, сидячи у твердині Замкової церкви у Віттенберзі, Лютер розмірковував над цим текстом і боровся з його змістом. Він писав:

«Хоч я жив монахом без докору, перед Богом я почувався грішником із надзвичайно стривоженим сумлінням. Я не міг повірити, що його заспокоїло моє задоволення. Я не любив, так, я ненавидів праведного Бога, Який карає грішників, і таємно, якщо не блюзнірськи, сильно нарікаючи, я гнівався на Бога й казав: “Ніби справді цього мало, що жалюгідних грішників навіки втрачено через первородний гріх, розчавлено всілякими лихами за законом Декалогу, без того, що Господь додав біль до болю через євангеліє й також через те, що євангеліє лякає нас своїми праведністю і гнівом!”. Так, я був розгніваний люто та з неспокійним сумлінням. Менше з тим, я наполегливо бився над цією фразою Павла, палко бажаючи знати, чого прагнув святий.

Нарешті, з милості Божої, розмірковуючи вдень і вночі, я звернув увагу на контекст цих слів, а саме: “Правда бо Божа з’являється в ній, як написано: А праведний житиме вірою”. Так я почав розуміти, що праведність Божа полягає в тому, завдяки чому праведник живе даром Божим, а саме вірою. І ось сенс: правда Божа відкривається через євангеліє, а саме через пасивну праведність, через яку милосердний Бог виправдовує нас вірою, як написано: “А праведний житиме вірою”. Тут я відчував, що водночас народився знову й потрапив до раю через відчинені ворота. Так переді мною відкрилося зовсім інше обличчя всього Священного Писання. Після цього я пробігся у пам’яті Священним Писанням. Я також знайшов аналогію в інших термінах, як діяння Бога, тобто те, як Бог діє в нас, могутність Бога, якою Він робить нас сильними, мудрість Бога, якою Він робить нас мудрими, сила Бога, спасіння Боже, слава Бога».

Час трансформації Лютера досі викликає дебати. Дехто вважає, що це відбулося ще 1508 року, але Лютер сам писав, що це сталося 1519 року, через два роки після того, як він оприлюднив свої 95 тез. Важливішою є реальність його трансформації. Лютер усвідомив, що спасіння було даром для винних, а не нагородою для праведних. Людина спасається не своїми добрими справами, а довірою до подвигу Христа. Таким чином тільки виправдання вірою стало центральним принципом Реформації.

Напад на папську владу

Лише виправдання вірою суперечило римському вченню про виправдання вірою та ділами. Таким чином папа засудив Лютера за проповідування «небезпечних доктрин» та викликав його до Риму. Коли Лютер відмовився, його викликали до Лейпцига 1519 року для публічної дискусії з Йоганном Еком, провідним католицьким теологом. У цьому диспуті Лютер стверджував, що церковна рада може помилятися — теза, яку висловлювали Джон Вікліф та Ян Гус. 

Далі Лютер сказав, що влада Папи — недавній винахід. Таке релігійне марновірство, вигукнув він, суперечить Нікейському собору та церковній історії. І навіть гірше —  суперечить Священному Писанню. Зайнявши таку позицію, Лютер роздратував головний нерв Риму — папську владу.

Улітку 1520 року Папа видав буллу — едикт, який скріплено буллою, або червоною печаткою. Документ починався такими словами: «Устань, Господи та розсуди справу Свою. Дикий кабан увірвався у Твій виноградник». Цими словами Папа звертався до Лютера як до неприборканої тварини, яка спричиняє хаос. Сорок одне вчення Лютера було визнано єретичним, обурливим або фальшивим.

Після цього Лютер мав шістдесят днів на покаяння або відлучення від церкви. Він відповів публічним спаленням папської булли. Це було не що інше, як відкрита непокора. Томас Ліндсей пише: «Нам у двадцятому столітті навряд чи вийде уявити, який трепет охопив Німеччину, та й усю Європу, коли поширилася новина про те, що бідний монах спалив папську буллу». Проте, хоча багато хто підтримав його, Лютер став затаврованим в очах церкви.

Вормський рейхстаг: позиція Лютера

1521 року молодий імператор Священної Римської імперії Карл V викликав Лютера до Вормському рейхстагу (Німеччина), аби той офіційно відрікся. Монахові-відступнику вказали на його книжки на столі. Тоді Лютера запитали, чи відмовиться він від учень, які викладено у книгах. Наступного дня Лютер відповів відомими тепер словами:

«Якщо мене не переконали свідчення Священного Писання або чітка причина (бо я не довіряю ні Папі, ні соборам, оскільки добре відомо, що вони часто помилялися й суперечили самі собі), мене зв’язує Писання, яке я процитував, а моє сумління перебуває у полоні Слова Божого. Я не можу й не буду ні від чого відрікатися, бо йти проти сумління небезпечно та неправильно. Я не можу інакше, ось на цьому я стою, нехай допоможе мені Бог. Амінь». 

Ці зухвалі слова стали бойовим кличем Реформації.

Карл V засудив Лютера як єретика та оголосив чималу винагороду за його голову. Коли Лютер покинув Вормс, він мав 21 день для безпечного переходу до Віттенберга до того, як вирок буде ухвалено. Поки він був у дорозі, дехто з прихильників, побоюючись за його життя, схопили його та відвезли до замку Вартбург. Там його переховували від публіки впродовж восьми місяців. Під час такого ув’язнення Лютер почав перекладати Біблію німецькою, мовою посполитих. Завдяки цій роботі полум’я Реформації поширилося б ще швидше.

10 березня 1522 року Лютер у своїй проповіді пояснив зростання успіху Реформації. З глибокою впевненістю у Слові Божому він заявив: «Я просто навчав, проповідував і писав Слово Боже; іншого я нічого не робив. І поки я спав… Слово так сильно послабило папство, що жоден князь чи імператор ніколи не завдав би йому таких утрат. Я нічого не робив; Слово зробило все». Лютер побачив, що Бог використав його як рупор правди. Реформацію було засновано не на ньому та його вченні, а на непохитній основі Священного Писання.

1525 року Лютер одружився з Катаріною фон Бора. Ця дивовижна жінка була монахинею-втікачкою, відданою справі Реформації. Вона відмовилася від своїх чернечих обітниць для шлюбу. Лютерові було сорок два, Катаріні — двадцять шість. Від їхнього союзу народилося шестеро дітей. Лютер мав надзвичайно щасливе сімейне життя, яке полегшило його виснажливе служіння.

До кінця життя Лютер працював із великим навантаженням: читав лекції, проповідував, навчав, писав і дискутував. Його робота для Реформації мала високу фізичну та емоційну ціну. Кожна битва щось відбирала у нього й робила слабшим. Скоро Лютер почав хворіти. 1537 року він так захворів, що друзі боялися його смерті. 1541 року Мартін знову важко занедужав, і цього разу й сам думав, що полишить світ. Проте Лютер одужав, але впродовж останніх чотирнадцяти років його мучили різні хвороби. Серед іншого він страждав на жовчнокам’яну хворобу та навіть осліп на одне око.

Вірний до кінця

На початку 1546 року Лютер вирушив до Айслебена, свого рідного міста. Там він проповідував, а потім поїхав до Мансфельда. Два брати, графи Мансфельда, попросили його розв’язати їхні сімейні розбіжності. Лютера дуже задовольнило, що вони знайшли примирення.

Того вечора Лютер захворів. Уночі його три сини — Йонас, Мартін і Пауль, а також кілька друзів спостерігали за ним. Вони напирали на нього запитанням: «Усечесний отче, чи стоїш ти за Христа й науку, яку проповідував?». Реформатор чітко відповів: «Так». Він помер рано вранці 18 лютого 1546 року неподалік від купелі, де його хрестили немовлям.

Тіло Лютера доправили до Віттенберга, і тисячі скорботних вишикувалися вздовж дороги, били церковні дзвони. Лютера поховали перед кафедрою Замкової церкви у Віттенберзі, тієї самої церкви, де він 29 років тому прибив до дверей свої знамениті 95 тез.

Після його смерті дружина Катаріна писала про його тривалий і монументальний вплив на християнський світ: «Хто не сумуватиме й не засмутиться через втрату такої дорогоцінної людини, якою був мій любий владика. Він творив великі справи не тільки для міста чи окремої країни, але й для всього світу». Вона мала рацію. Голос Лютера звучав на всьому континенті за його часів, і розходився луною по всьому світу впродовж століть по тому.

Цю статтю було опубліковано у блозі Служіння Ліґонір.