Сила молитовних зібрань

2 Коринтян 1:11 містить коротку, але прекрасну фразу: «як поможете разом і ви молитвою за нас». У сучасному перекладі UMT вона звучить так: «Якщо ви також допомагатимете нам своїми молитвами».

Контекст цього вірша у першому розділі Другого послання до коринтян — страждання у християнському житті і служінні. У цьому посланні Павло відкриває перед читачами своє серце більше, ніж у будь-якому іншому зі своїх послань. Він говорить про втіху, яку отримав від «Отця милосердя» і «Бога потіхи всілякої» (2 Кор. 1:3).

Серед нестерпного тиску, що значно перевищував його здатність витримати, Бог зміцнив Павла. Він дійшов до межі своїх сил і можливостей. Апостол навіть говорить, що зневірився в самому житті. Дехто може вважати, що християнинові не личить говорити так, але Павло дивиться на життя значно реалістичніше.

У житті кожного християнина бувають труднощі, через які ми можемо сказати: «Я не знаю, що робити, і не знаю, чи зможу йти далі». Згадайте жінку з кровотечею, яку зустрів Ісус. Вона роками страждала й витратила цілий статок на лікарів, які лише погіршили її стан. Хіба вона часом не зневірювалася у самому житті?

Подумайте про випробування, яких зазнають наші брати й сестри у Христі: про тих, кого переповнює горе; про тих, чиї надії на шлюб так і не здійснилися; про тих, чиї близькі тяжко хворіють і не мають видимих перспектив на одужання; про тих, хто молився, аби Бог подарував їм дітей, але досі не отримав відповіді. Апостол Павло мав такий сильний тягар, що у серці відчував, наче йому вже винесено смертний вирок.

Роздумуючи над своїм життям і випробуваннями, які він переживав, Павло говорить, що все це не виходило з-під Божого суверенного контролю. Ці події не були наслідком сліпого випадку. Вони сталися для того, щоб ми покладалися не на самих себе, а на Бога, Який воскрешає мертвих.

Павла до краю виснажили напруження й тягарі християнського служіння. І саме на цій межі він зрозумів, що не має у собі достатніх сил, аби пройти крізь усе це самостійно. Натомість, покладаючись на Божу силу, він міг витримати.

Не впевнений, що ми до кінця усвідомлюємо, наскільки постійною є спокуса покладатися на себе. Багато в чому саме це є великою боротьбою християнського життя. Щодня нам доводиться знову нагадувати собі: «Надійся на Господа всім своїм серцем, а на розум свій не покладайся!» (Прип. 3:5). Я часто ловлю себе на тому, що вірю у брехню: я все зможу, якщо лише докладу достатньо зусиль або напряжу всю свою силу волі. Найбільше руйнує християнське життя не сумнів. Часом сумніви можуть навіть бути корисними. Якщо правильно з ними впоратися, вони зміцнять нашу віру. Те, що справді здатне знищити нашу віру, — це самовпевненість і покладання на власні сили.

Одне з призначень випробувань, спокус і труднощів — нагадувати нам, що ми не повинні покладатися на себе. Є Бог, Який сильний, Чия всемогутня сила може проникнути навіть у могилу й воскресити мертвих. Випробування входять у наше життя і проколюють бульбашку нашої самодостатності. Знову і знову у християнському житті ми опиняємося в обставинах, де змушені повернутися до Бога й визнати: лише Господь може це зробити.

У першому розділі Другого послання до коринтян Павло вже окреслює велику тему всього послання: Божа сила виявляється у немочі. І саме у цьому контексті він додає, що молитви коринтської церкви допомогли йому. У Божому суверенному задумі молитви Божого народу стали засобом, завдяки якому Павло вистояв.

Коли ми думаємо про молитву, то часто сприймаємо її лише як особисту справу. Але тут Павло говорить, що йому допомогли спільні молитви Божого народу. Коли коринтська церква молилася разом — в оригінальному тексті вжито множину, а не однину, — її молитви стали для Павла благословенням. Унаслідок цього багато людей дякуватимуть Богові за Павла та його співпрацівників у служінні.

Це надзвичайне підбадьорення для всієї церкви, аби молитися разом. Одна з моїх найбільших помилок полягає у тому, що, відчуваючи безпорадність у певній ситуації, я думаю: «Усе, що я можу зробити, — це помолитися», ніби молитва є чимось другорядним. Ми часто хочемо надати практичну допомогу, і в багатьох випадках справді можемо це зробити. Та нерідко я все одно ловлю себе на думці: «Усе, що я можу, — це молитися».

Маємо усвідомити, що наші молитви справді допомагають. У Божому суверенному задумі наші брати й сестри продовжують свій шлях завдяки нашим молитвам. Якби ми як церква могли побачити силу своїх молитов — зрозуміти, що вони підтримують, зміцнюють і зберігають одне одного, — це спонукало б нас молитися за християн, які переживають труднощі. Служитель і письменник Джеффрі Вілсон коментує цей вірш так: «Ми не є бездіяльними глядачами драми, у якій нам не відведено жодної ролі».

Коли ми збираємося на молитовне зібрання, то беремо участь у здійсненні Божих задумів. Тут є глибока таємниця, але наші молитви справді допомагають нашим братам і сестрам у Христі та стають знаряддям здійснення вічних Божих намірів.

Цю статтю було вперше опубліковано у блозі Ligonier Ministries.