Тінь Христа у Книзі Йова

Книга Йова унікальна, але в ній простежується знайомий сюжет, який проходить крізь усю історію спасіння. Це історія, спільна для таких персонажів, як Йосип і Давид. Це історія людини, яку вподобав Бог та яку було повалено у безодню страждань, а потім піднесено й виправдано. Це історія Христа, провіщена через типологію та здійснена, коли Божий Син зазнав глибин приниження, перш ніж отримав Ім’я, вище від усякого імені (Фил. 2:5–9). Петро говорить нам, що послання старозавітних пророків, яке дав Сам Дух Христа, стосується «Христових страждань та слави, що прийдуть по них» (1 Пет. 1:10, 11). Цей образ страждання, яке веде до слави і провіщає діяння Христа, становить саму суть історії Йова.

Йова представлено нам без родоводу — унікальна особливість, яку він поділяє з Мелхиседеком, і яку автор Послання до євреїв розглядав як очевидний доказ типології (Євр. 7:1–3). Про Йова сказано, що він «невинний та праведний» і «більший від усіх синів сходу» (Йова 1:1, 3). Бог іще більше схвалює його, кажучи: «немає такого, як він, на землі» (1:8; 2:3). Звичайно, Йов не був безгрішним, але посеред своїх страждань ми маємо бачити його таким, яким його називає Бог, — невинним і праведним. Думка про «невинну» людину, яка зазнає великих страждань, була нестерпною для друзів Йова, але саме вона є ключем до його типологічної ролі. Вона вказує на план спасіння, який вимагав, аби справді невинну людину було випробувано через страждання.

Книга швидко переносить нас до небесної тронної зали, де ми бачимо, як Бог закликає сатану дати звіт про себе. Сатана хвалиться, що ходив по землі, мандруючи нею, де хотів (1:7). Як Бог відповість на діяльність сатани у світі та його хвалькувату заяву про свою автономність? Як Бог відповість противнику, який блукає землею і поширює свій злий вплив? Це ключове питання книги, на яке Бог відповідає: «Чи ти звернув увагу на Мого раба Йова?» Божа відповідь мандрівному по землі противнику постане у вигляді невинної людини, яка витерпить великі страждання і зрештою її буде звеличено. Це передсмак євангелія, у якому одного праведного Чоловіка буде побито, але противника буде розтрощено (Бут. 3:15).

Відповідь Бога спонукає сатану кинути виклик, випробувавши віру Йова через страждання. Те, що відбувається далі, — не звичайна історія про пересічного віруючого, який довіряє Господу у важкі часи. Це історія про найвидатнішого та найправеднішого чоловіка на землі, який за один день втрачає все, крім життя. У цій історії немає нічого звичайного. Йов досягає крайніх меж людського досвіду на обох кінцях спектра: від найвидатнішої та найпобожнішої людини на землі до людини, яку його друзі вже не впізнають (Йова 2:12). Таке велике приниження провіщає Того, Хто зазнає ще більшого приниження, що виходить за межі людського досвіду, — від «рівності з Богом» до «смерти хресної» (Фил. 2:6–8).

Між Йовом та його «друзями» починається діалог, який займає не менше тридцяти п’яти розділів. Суть суперечки полягає в тому, чи згрішив Йов і чи накликав цю біду на себе сам. Еліфаз, Білдад і Цофар наполягають, що Йов, мабуть, приховує якийсь великий гріх, бо, на їхню думку, лише грішники зазнають такого лиха, тоді як праведники насолоджуються добробутом (вони були проповідниками «здоров’я та багатства» свого часу). Наприкінці книги Бог докоряє цим трьом друзям та їхньому спрощеному погляду на провидіння, але вони мимохіть відіграють роль у типології Йова. Вони несправедливо звинувачують цього «невинного та праведного» чоловіка у гріхах, яких він не чинив, так само як досконалого Спасителя буде несправедливо звинувачено і «зараховано до злочинців» (Іс. 53:12; Лк. 22:37).

Упродовж дедалі гарячішої суперечки зі своїми товаришами Йов наполягає на своїй невинності перед їхніми звинуваченнями (напр., Йова 27:5, 6). Його заяви про невинність — це не просто палкий захист від їхніх обвинувачень і не просто відносна оцінка того, наскільки його гріх заслуговував на такі страждання. Йов справді був невинним — не в абсолютному сенсі безгрішної людини, а як типологічна постать, яка виконує свою роль у драматизованому пророцтві. Бог підтвердив, що страждання Йова не спричинив гріх, сказавши сатані: «Ти намовляв був Мене на нього, щоб без приводу його зруйнувати…» (2:3). Йов також стверджує, що його страждання не мають причини: «Він, що бурею може розтерти мене та помножити рани мої безневинно» (9:17). «Безневинно» — ключовий вислів, який Христос використав, описуючи власні страждання та переслідування (див. Ів. 15:25).

Йов також описує безліч людських ворогів, яких випущено проти нього, — нечестивих людей, які докоряють йому, насміхаються з нього, б’ють і плюють на нього. «Бог злочинцеві видав мене, і кинув у руки безбожних мене» попри його невинність (Йова 16:11). «Він поставив мене за прислів’я в народів, і став я таким, на якого плюють» (17:6). Чому Бог випустив цілий світ противників проти цього невинного страждальця? Це частина типологічного образу, який мав здійснитися у досвіді Христа. Йов використовує багато тих самих образів переслідування, які ми знаходимо у месіанських псалмах; наприклад: «Вони пащі свої роззявляють на мене» (Йова 16:10; див. Пс. 22:13) і «А тепер я став піснею їм, і зробився для них поговором» (Йова 30:9; див. Пс. 69:11, 12). Подібних паралелей безліч, і вони частково демонструють мету довгих поетичних роздумів Йова про свої страждання. Він осмислює власні страждання в контексті образу Стражденного Спасителя, Який поступово розкривається в історії пророцтва.

Типологічну роль Йова ще більше наголошено через царські та священницькі образи, які проходять крізь усю книгу. Він порівнює себе з царем, якого принизили й позбавили вінця: «Він стягнув з мене славу мою і вінця зняв мені з голови!» (Йова 19:9). Псалом 88:45 використовує той самий образ, описуючи збентеження псалмоспівця через те, що Бог дозволив Своєму Месії впасти: «Ти слави позбавив його, а трона його повалив був на землю». Йов змальовує себе у месіанський спосіб як царя, який зазнає великого приниження від Божої руки.

Книга також починається (Йова 1:5) і завершується (42:7–9) тим, що Йов приносить жертви та заступається за свою родину й друзів. В останньому уривку двічі сказано, що Бог «прийняв» Йова (буквально: «підвів його обличчя»). Бог визволив його з випробувань, прийняв його і був готовий прийняти його заступництво за трьох друзів, які заблукали: «Мій раб Йов помолиться за вас, бо тільки з ним Я буду рахуватися» (42:8). Історія Йова — це історія заступництва, вдосконаленого через страждання, яка вказує на досконале служіння нашого Великого Первосвященника, Господа Ісуса Христа (Євр. 5:7–10).

У своїй останній промові Йов робить приголомшливу заяву, яка змушує його друзів замовкнути й остаточно утверджує його типологічну роль. У 31-му розділі він використовує поширену формулу клятви невинності. Вона складається з низки тверджень «якщо — то»; наприклад: «Якщо я ходив у марноті» (в. 5), «то нехай сію я, а їсть інший» (в. 8). Його остання клятва припиняє весь діалог: «Чи ховав свої прогріхи я, як людина, щоб у своєму нутрі затаїти провину свою?» (в. 33), «то замість пшениці хай виросте терен, а замість ячменю кукіль» (в. 40). Очевидно, Йов посилається на перший гріх Адама та прокляття, яке за ним настало. Дивовижно, але він клянеться, що не згрішив, як перший грішник, і що там, де Адам зазнав невдачі, він переміг. Страждаючи у своїй невинності, Йов став типологічним речником останнього Адама — Єдиного, Хто справді міг сказати подібне (Рим. 5:12–21; 1 Кор. 15:45). Після цих приголомшливих слів 31-й розділ книги завершується: «Слова Йова скінчилися» (в. 40).

На сцену виходить Елігу, четвертий «друг», який дарує нам ще п’ять розділів монологу без відповіді. «І запалився гнів Елігу» (32:2), ймовірно через приголомшливі слова Йова наприкінці 31-го розділу. Думки щодо його ролі в цій драмі дуже різняться, але, як і троє інших, він продовжує звинувачувати Йова у гріху (34:36, 37). Окрім своєї зухвалої заяви про досконале знання (36:4), Елігу стверджує, що є Божим посередником (33:6), але Йов знає краще. Упродовж усієї книги Йов говорив про свого істинного Небесного Посередника (16:19–21; 19:23–27), і це не Елігу. Цей четвертий «друг» цілком може бути останньою хитрістю сатани, про якого ми не чули від другого розділу і який не гребує використовувати доброзичливого друга як засіб спокуси (Мт. 16:23).

Нарешті, у 38-му розділі Бог відповідає «із бурі». «Де ти був, коли землю основував Я?» — так починається потік риторичних запитань, які наголошують на незбагненній мудрості Бога, яку було явлено у творінні та провидінні. Йов і його друзі боролися в темряві, намагаючись пояснити те, чого не розуміли, але Божа відповідь дає їм вищу точку відліку. Значення страждань Йова визначає недослідима мудрість Бога, Який має Свої добрі й мудрі задуми щодо кожного випадку людських страждань, але особливо щодо цього чоловіка з Уц.

Якщо на початку життя Йова було ідилічним, то наприкінці воно стало не просто добрим, а воістину славним. Після завершення випробування Йов отримав удвічі більше, ніж мав спочатку (Йова 42:10, 12), що завершує типологічну картину страждання, яке веде до ще більшої слави. Але людина, яку представлено нам без родоводу, зрештою залишилася лише людиною — тією, яка «померла старою та насиченою днями» (в. 17). А Той, Хто принизив Себе ще більше й зазнав значно більших страждань, «завжди живий, щоб за них заступитись» (Євр. 7:25).

Цю статтю вперше опубліковано в журналі Tabletalk.