Народ Божий

Читаючи старозавітних пророків та їхні описи майбутнього відновленого Ізраїлю, нас має вражати Божа любов до Свого народу й підбадьорювати, адже ми, як члени Христової Церкви, беремо участь у здійсненні цих пророцтв. У їхньому тлумаченні нам допоможуть три елементи.

По-перше, історія Бога та Його народу розпочалася не з Ізраїлю, а зі створення світу. Навіть після того, як наші прабатьки через свій гріх стали на бік змія (сатани), Бог пообіцяв знову зібрати Собі народ, поклавши ворожнечу між насінням жінки та насінням змія (Бут. 3:15). Ця обітниця стала початком завіту благодаті, через який Бог збирав до Себе народ, що з вірою дивився б на Нього та на Його майбутні діяння. Завіт з Авраамом був ширшим викладом завіту благодаті та того шляху, яким мав розгортатися Божий план історії спасіння. Бог діятиме через потомство Авраама, зробивши його великим народом, але з метою благословити всі народи (Бут. 12:2–3; див. також Гал. 3:8). Особливий Божий задум щодо Авраама та Ізраїлю завжди мав універсальну мету.

По-друге, пророки можуть говорити про суд і відновлення Ізраїлю, оскільки пов’язують їх з різними завітами. Після виходу з Єгипту Бог уклав з Ізраїлем Мойсеїв завіт на Сінаї, який мав показати народові його потребу у Спасителі та те, що Він здійснить для нього. Ізраїль порушив цей завіт ще до того, як залишив Сінай (Вих. 32), і його історія являє собою цикл непослуху Божому закону. Бог був милостивим і довготерпеливим, але зрештою навів на Ізраїль найтяжче прокляття Мойсеєвого завіту — вигнання із землі. Проте це не мало стати кінцем історії, так само як гріх Адама та Єви не став її кінцем. Мойсей, як взірцевий пророк (Повт. 18:15), передрік невірність Ізраїлю та нову Божу місію, яка відбудеться після вигнання (4:25–31; 29:10–30:14; 31:14–32:43), і решта пророків наслідувала його взірець. Хоча Ізраїль порушить Мойсеїв завіт, Божі обітниці, особливо ті, які містить Авраамів завіт, усе одно мали здійснитися.

По-третє, пророки часто описують майбутні реалії нового завіту в термінах їхньої ситуації в історії спасіння — тобто через образи та прототипи, присутні в Ізраїлі (див. Кол. 2:17; Євр. 10:1). Крім того, пророки часто в одному описі поєднують майбутнє, яке здійснюватиметься на різних етапах або на кількох рівнях. Обидва ці елементи описують як пророчу ідіому, і саме вони пояснюють, чому ми можемо належним чином тлумачити пророцтва про відновлений Ізраїль як такі, що здійснюються в Церкві.

Прикладом обох цих складників є пророцтво Єремії у розділах 30–31. Він передрікає повернення Ізраїлю з вигнання, щоб той безпечно жив у благословенній землі під владою нового Давидового Царя як прощений і слухняний народ. Хоча часткове здійснення цього пророцтва відбулося, коли Ізраїль повернувся з Вавилона (Езд. 1:1), його повне здійснення виходить за межі пророчого опису Ізраїлю. Єремія описує час нового завіту (Єр. 31:31), який було започатковано під час першого приходу Христа (Лк. 22:20; Євр. 8:8–13) і буде доведено до завершення під час Його повернення, коли постануть нове небо та нова земля (2 Пет. 3:13).

Іноді пророки прямо говорять про Боже бажання долучити язичників до Свого народу (Іс. 42:6–7; 49:5–6), хоча й тоді вони описують це в термінах пророчої ідіоми — наприклад, коли народи потечуть до Божого храму в Єрусалимі (Іс. 2:1–4; Мих. 4:1–3; Зах. 8:20–23; 14:16). Інший приклад знаходимо в Амоса 9:11–12, де передречено, що відновлення упалого Давидового намету охоплюватиме людей з усіх народів. Під час Єрусалимського собору в Діях 15 Яків цитує цей уривок. Церква намагалася осмислити значення Божого діяння серед язичників та їхні стосунки з Мойсеєвим законом. Яків доходить висновку: те, що Бог бере Собі народ з язичників, відповідає опису в Амоса (Дії 15:13–18). Отже, Яків визначає це майбутнє пророцтво про Ізраїль — відбудований Давидів намет — як таке, що здійснюється в новозавітній Церкві Христа, і показує, що до неї увійдуть як юдеї, так і язичники, яких однаково спасає благодать через віру (Дії 15:11).

Частіше пророки говорять лише про відновлений Ізраїль, однак ці пророцтва також стосуються Церкви. В Осії 1–3 Бог ілюструє Свої стосунки з Ізраїлем через шлюб Осії з перелюбною Ґомер та через їхніх дітей. Кожен розділ містить описи Божого суду над Ізраїлем за його невірність Мойсеєвому завіту, а потім переходить до опису, як Бог відновлює Ізраїль, що пов’язано з обітницями Авраамового завіту. Ці майбутні описи народу Божого є добрим прикладом пророчої ідіоми, оскільки вони зображують відновлений Ізраїль у благословенній землі, проте Петро застосовує їх до Церкви, показуючи, що вони описують реалії нового завіту (1 Пет. 2:10). Так само Павло, говорячи про суверенну Божу дію у спасінні, цитує Осії 2:23 та 1:10, аби показати, що Бог кличе до Себе як юдеїв, так і язичників (Рим. 9:24–26).

Новий Завіт показує, що пророчі обітниці про відновлений Ізраїль знаходять своє здійснення в Церкві Христа, у якій більше немає відмінності між юдеєм і язичником (Еф. 2:11–3:6). Проте в Римлян 9–11 Павло висловлює свій біль і бажання, аби більше його співвітчизників-юдеїв прийшли до спасіння через віру в Христа. Він прагне показати, що Божі обітниці не зазнали невдачі, а також допомогти язичникам мати правильне ставлення — вдячність і смирення. Бог не відкинув Ізраїль і не замінив його язичниками; натомість язичників з милості було долучено до Божого народу, як показує метафора Павла про оливкове дерево (11:17–24). Хоча щодо віршів 25–27 точаться дискусії, очевидно, що Павло зараховує невіруючих юдеїв до тих, хто разом з язичниками може стати отримувачем Божої милості, якщо навернеться до Нього через віру в Христа. Нехай і нас характеризує Павлове бажання бачити навернення як юдеїв, так і язичників.

Цю статтю вперше опубліковано в журналі Tabletalk.