Три моменти, які варто знати про 1 та 2 книги Самуїла

1 та 2 книги Самуїла розповідають про події столітнього періоду, який знаменує кінець епохи суддів і встановлення Давидової монархії. З них можна багато чого навчитися, а тут ми розглянемо три істини.

1. Бог завжди прагнув, щоб Ізраїль мав царя.

Останній розділ книги Суддів закінчується таким рефреном: «Того часу не було царя в Ізраїлі» (Суд. 17:6; 18:1; 19:1; 21:25). Це тривало до часів останнього судді, Самуїла (1 Сам. 7:15–17). Під кінець його правління прийшли старійшини народу й почали вимагали, щоб він призначив їм царя. Саме по собі це прохання не було злом. Радше таким було бажання, що ховалося за цим. Вони хотіли, щоб над ними правив цар, як у всіх народів (1 Сам. 8:4, 5, 19, 20; 10:19). Це прохання було неявною відмовою не лише від Самуїла, але й Бога та Його правління (1 Сам. 8:7, 8). 

Ідея царювання людини не є чужою для основ ізраїльської релігії. Патріарх Яків пророкував, що рід Юди буде царським (Бут. 49:8–12). Повторення Закону 17:14–20 уточнює, що мало бути притаманним ізраїльському царю. Питання полягало не в тому, чи є бажаним цей земний цар, а в тому, яким царем він буде. Чи буде він царем, як царі у всіх народів (таким, якого просили старійшини), чи він буде людиною за серцем Божим? 

Саула було помазано на першого царя над Ізраїлем, але він збунтувався проти Божих наказів (1 Сам. 10:8; 1 Сам. 13:6–10; 15:1–9). Він не був людиною за серцем Божим. Бог відкинув Саула як царя (1 Сам. 13:13, 14; 15:10, 11) і натомість поставив іншого. 

2. Бог вибрав Давида царем і пообіцяв йому вічне царювання.

Бог обрав Давида, молодого пастуха з племені Юди, на заміну Саула. Самуїл помазав юнака на царя, коли Саул ще царював (1 Сам. 16:6–13). Після багатьох важких років Давид нарешті зійшов на престол (2 Сам. 5:1–5). Він завоював Єрусалим і швидко зробив його своєю столицею (2 Сам. 5:6–10). 

Давид хотів побудувати дім для Бога (2 Сам. 7:1–3). Ковчег завіту повернувся до Ізраїля з дому Овед-Едома (2 Сам. 6:12–15). Замість того, аби дозволити Давиду побудувати дім для Нього, Бог сказав, що Він заснує дім для Давида. Він створить від Давида династію царів (2 Сам. 7:8–16). У мові, що нагадує Авраамів завіт, Бог звеличує Давидове ім’я (2 Сам. 7:9; Бут. 12:2) й обіцяє, що народ знайде спокій на землі (2 Сам. 7:10, 11; Бут. 15:12–21; Вих. 3:8).

Обіцяна династія знаходить своє втілення в царському сині, якого поставить Господь (2 Сам. 7:12). Бог сказав: «Я буду йому за Батька, а він буде Мені за сина» (2 Сам. 7:14). Мова про синівство нагадує нам Вихід 4:22–23, де Ізраїль названо сином Божим, але тут цей образ стосується однієї особи, Давидового сина. Цей син правитиме не лише над народом Ізраїля, але й над народами (Бут. 3:15; Бут. 12:1–3; Пс. 2; 110). Таким чином, ці особливі стосунки між Богом і сином Давида пояснюють, чому саме син, а не Давид будуватиме Божий дім (2 Сам. 7:13). 

3. Бог вибрав Єрусалим місцем, де Він забезпечить жертовну заміну для Свого народу.

Ближче до кінця правління Давид провів перепис народу (2 Сам. 24:1–9). Це викликало гнів Господа. Давид знав, що це гріх, і зізнався у ньому (в. 10). Менше з тим, наслідком його гріха стала пошесть, яка вбила сімдесят тисяч людей протягом трьох днів.

Коли ангел збирався вигубити Єрусалим, Бог змилувався й зупинив ангела (в. 16). Ангел зупинився «при тоці євусеянина Аравни». Бог наказав Давиду побудувати там жертовник (в. 18). Давид пішов, купив власність, збудував жертовник і приніс жертви (в. 19–25). Останній рядок цього епізоду підбиває підсумок цих книг: «І Господь був ублаганий для Краю, і була стримана зараза від Ізраїля» (2 Сам. 24:25). Покуту було здійснено, але це було не востаннє, коли тут було здійснено покуту.

Тік Аравни має багату історію. Він має й іншу назву: гора Морія. Гора Морія була місцем, де Бог випробував віру Авраама (Бут. 22:1–14; Євр. 11:17–19). Авраам збирався принести Ісака в жертву, але Бог зупинив його. Натомість Він дав барана. Гора Морія також є місцем, де Соломон мав побудувати храм (2 Хр. 3:1). Сюди Ізраїль приносив свої приношення та жертви; тут жертовна заміна померла на місці іншої.

Остання й завершальна жертовна заміна, яку запропонує цар, відбудеться через сотні років після храму Соломона. Там, в Єрусалимі, Цар має стояти перед Богом і благати Його від імені Його народу. Він не має принести іншої жертви, крім Самого Себе, але Його буде почуто. Він – син Давида й Син Божий, Господь Ісус Христос (Мт. 1:1–16; Рим. 1:1–4).

Цю статтю було опубліковано у блозі Служіння Ліґонір.