Коли я почуваюся у глухому куті

Коли я ріс в Ірландії, там було більш ніж достатньо мокрих днів середи. Коли до наступних вихідних ще далеко, а попереду чекає вечір з домашнім завданням, я пам’ятаю, як плентався зі школи додому крізь пронизливу мряку. Обтяжений книжками, сторінки яких покоробилися від вологи, і шкарпетками, наскрізь промоклими від води, що затікала біля кісточок і витікала біля пальців ніг, я був щасливий приблизно так само, як кіт у ванні (щоправда, не настільки лютий).

Душа також має свої мокрі середи. Усі ми, немов блудні діти, повертаємося додому через світ, який зіпсував вибір Адама. Гріхопадіння затьмарює кожну радість. Тягарі провини, сорому та жалю боляче врізаються в наші плечі. Внутрішні страхи й зовнішні труднощі нависають чорними хмарами, мов гроза. Ми прагнемо почути тупіт ніг батька, який біжить нам назустріч, відчути його міцні обійми та теплі солоні сльози на своїх щоках. Але нездійснені бажання залишаються нашими постійними супутниками. Наші найкращі миті завжди щось перериває, і, як вихідні для школяра посеред тижня, небо може здаватися настільки далеким, що видається майже недосяжним.

Найважчі з таких періодів часто неможливо пояснити. Жоден конкретний гріх, провал чи помилка не видається очевидною причиною. Нам просто «погано», і ми не знаємо чому (Пс. 41:5). У цьому далекому краї ми легко стаємо здобиччю темного богослов’я, яке побудовано на почуттях. Далі все розгортається майже неминуче: ми не відчуваємо, що Бог говорить до нас, тому припиняємо читати Біблію. Не відчуваємо, що Бог нас слухає, тому припиняємо молитися. Інерція пригнічує все; ми нікуди не рухаємося. Що ж робити?

По-перше, пам’ятайте: ви не самотні. Усі Божі діти проходили цими стежками раніше. Як часто псалмоспівці почувалися покинутими, але все одно зверталися до Бога у пісні. Давид вигукував: «Доки, Господи, будеш мене забувати назавжди?» (Пс. 12:1). Сини Кореєві запитували: «Чого, душе моя, ти сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся?» (Пс. 41:6). Ці святі приходили перед Господа й питали, як довго Він приховуватиме від них Своє лице. Тут є важливий урок: добрі люди часто почуваються гірше, ніж є насправді. Вони починають у темряві відчаю, але не залишаються там. Поки псалмоспівці виливають свій біль, їхні серця промовляють Писанням. У темряві, з відчуттям покинутості, Бог досі поруч — Він дає їм слова, спрямовує їх до Себе й надихає Священне Писання. Ягве завжди ближчий до нас, ніж нам здається.

По-друге, попросіть Бога дослідити, чи не стоїте ви на «дорозі злій», яка перешкоджає вашому спілкуванню з Ним (Пс. 138:24). Корінь слова «смуток» сягає гіркого вибору Адама («смуток», «труд» і «біль» — споріднені єврейські слова; Бут. 3:16, 17). У саду наш праотець започаткував сімейну традицію пошуку кращого життя поза Богом. Світ, наповнений кладовищами, свідчить про результат цього вибору. Але не занепадайте на дусі: Добрий Лікар помер, щоб викорінити з вас саме бажання і саму схильність до таких безбожних рішень (Фил. 2:12, 13).

Окрім гріха нам варто шукати й бур’яни в серці — отруйні бажання, які душать духовне життя. Ісус називає три види таких бур’янів у притчі про сіяча: життєві турботи, обман багатства та пожадання інших речей (Мк. 4:19). Коли бур’яни розростаються, ми ніколи не почуватимемося добре. Щоб їх знищити, Дух Святий готовий застосувати небесний гербіцид — глибші роздуми про краще життя (Рим. 8:5; Фил. 4:8; Кол. 3:1–4). Бувши з’єднаними з Христом, ми ходимо в оновленому житті (Рим. 6:1–14).

По-третє, дослідіть себе: чи перебуваєте ви в мирі з Божим провидінням? Важко наближатися до Бога, на Якого ви потай сердитеся. Небажані тягарі можуть стати друзями молитви, пробуджуючи наше прагнення до Бога та наближаючи нас до Нього (Пс. 54:22). Але якщо ми воліємо триматися за них, вони заповнюють молитовну кімнату, мов слони, про яких не говорять уголос, і притуплюють наше бажання наближатися до Господа. Будьте чесними з Богом; Він здатний понести кожен тягар, який ви Йому довірите.

Усвідомлення того, що Бог є першопричиною кожного болісного переживання, дарує великий мир. Усі хвилі, які накривають нас із головою, належать Йому (Пс. 41:7). Він є головною Дійовою Особою у кожному випробуванні (Пс. 65:10–12). І все ж навіть тоді Бог — за нас. Зречення себе та покора Божій волі — це перший і останній уроки життя віри. Але Джон Ньютон мав рацію: мало хто готовий вивчити ці уроки, «не провівши певного часу у школі розчарувань».

А що, коли темрява не відступає? Часто найкращий шлях угору — просто довіряти й коритися. Подумайте про терпіння Йова (Йова 23:8–12). Посеред ворожої темряви він переходить від розгубленості (вв. 8, 9) до переконаності (в. 10), а потім до посвяти (вв. 11, 12). У занепалому світі Йов усвідомлює, що завжди знатиме про Бога більше, ніж зможе відчути. Віра перекидає міст через цю прірву, ведучи його туди, куди рука почуттів не завжди може дотягнутися (Євр. 11:1).

«А Він знає дорогу, яка при мені, хай би випробував Він мене, мов те золото, вийду!» (Йова 23:10). Віра має підставу для цієї духовної подорожі, надійнішу за наші найгірші страхи. Тому ми продовжуємо триматися за Нього, бо Він тримається за нас (вв. 11, 12). Подібно до тер’єра, який міцно вчепився в іграшку, Йов хапається за цю істину з усіх сил. Він може не відчувати, що тримається за Бога, але віра бачить сильнішу руку, яка тримає його — руку, яка ніколи його не відпустить.

Зрештою, найважливіше запитання для таких «мокрих днів середи» — не «Що я відчуваю?», а «Що я знаю?»

Цю статтю було опубліковано у блозі Служіння Ліґонір.