Тюльпан і реформатська теологія: Стійкість святих

У своєму Посланні до филип’ян Павло говорить: «Той, Хто розпочав у вас добре діло, завершить його до дня Ісуса Христа» (Флп 1:6). У цьому й полягає обітниця Бога, Який гарантує, що Він завершить те, що почав і що задумав досягти в наших душах. Таким чином, стара аксіома реформатської теології про стійкість святих полягає в наступному: якщо ви маєте це — істинну справжню віру й перебуваєте у стані благодаті, що спасає, — ви ніколи цього не втратите. Та якщо ви таки втратили віру, то насправді ви її ніколи й не мали. 

Ми знаємо, що багато людей на словах сповідують свою віру, але потім відходять і ділами зрікаються своїх слів. Апостол Іван говорить, що були такі люди, які залишили громаду віруючих учнів, і ось що він про них каже: «Вони вийшли від нас, але не були нашими» (1 Ів. 2:19). Звісно, вони фізично перебували з істинними віруючими, і всі це бачили, а потім залишили християн. Вони говорили, що вірують у Христа, але Сам Ісус стверджує, що людина може говорити про віру в Нього, водночас не маючи такої віри. Ісус буквально каже: «Цей народ наближається до Мене своїми устами, губами шанує Мене, серце ж їхнє далеко від Мене» (Мт. 15:8). Ісус під кінець Нагірної проповіді попереджає, що останнього дня багато хто з людей прийде до Нього, кажучи: «…Господи, Господи, чи не Твоїм Ім’ям ми пророкували, чи не Твоїм Ім’ям бісів виганяли, чи не Твоїм Ім’ям численні чудеса творили?» Він їх проганяє, кажучи: «…Я ніколи не знав вас! Відійдіть від Мене ви, які чините беззаконня!» (Мт. 7:22, 23). Він не сказав: «Колись Я знав вас і ви були Моїми учнями, але потім… ви зрадили Мене». Ні! Він стверджує, що ці люди ніколи не належали до Його невидимої Церкви. Сама суть обрання Божого полягає в тому, аби безпечно привести Його народ на небеса; отож, те, що Господь починає робити, Він обов’язково успішно завершить. Він не тільки розпочинає християнське життя людини, але Святий Дух як Святитель, Учитель і Помічник завжди перебуває з християнином для того, аби забезпечити його стійкість і досягнення небес.

Правдиві християни можуть інколи вчиняти серйозні гріхи, але вони ніколи повністю й назавжди не відпадають від благодаті Божої. 

Я хочу наголосити, що цю стійкість у вірі ми забезпечуємо не своїми силами. Навіть після відродження ми впадаємо у гріх, інколи й великий гріх. Ми стверджуємо, що істинний християнин може скоїти зло, ми говоримо про відпадіння, моральні помилки й тому подібне. Я вважаю, що не існує такого гріха, крім хули на Святого Духа, який не міг би скоїти правдивий християнин.

Наприклад, ми можемо подивитися на Давида у Старому Завіті. Давид, безперечно, був мужем за серцем Бога. Певна річ, він був відродженим віруючим. Він мав у собі Святого Духа. Він мав щиру і глибоку любов до Бога та Божих речей. Однак Давид не тільки вчинив блуд, але й був замішаний у змові з метою вбивства на війні законного чоловіка своєї коханки — і це була явна співучасть у вбивстві. Усе це дуже серйозні речі. Та навіть після цього ми побачили його щире і глибоке покаяння, до якого його спонукали слова пророка Натана. Отож, Давид згрішив і дуже сильно впав.  

Апостол Павло застерігає нас від самовпевненості у своїх силах. Він стверджує: «…Хто вважає, що він стоїть, нехай стережеться, аби не впав» (1 Кор. 10:12). Іноді ми буваємо залучені до дуже поганих справ. Апостол Петро навіть після попередження Христа відрікся від Нього, і присягав, що не знає Його — тобто публічно зрікся Ісуса Христа. Фактично він зрадив свого Господа. Коли ж раніше про таку можливість його попереджав Сам Ісус, Петро запевняв, що такого ніколи не станеться. Ісус же на це сказав: «…Симоне, Симоне, ось сатана випросив вас, щоби пересіяти, як пшеницю; Я благав за тебе, щоб не  забракло тобі віри; і  ти, коли навернешся, зміцни своїх братів!» (Лк. 22:31, 32). Петро згрішив, але відновився. Він покаявся. Він відпав на якийсь час. Ось чому ми стверджуємо, що правдиві християни можуть скоїти великі й тяжкі гріхи, але ніколи не можуть навіки відпасти від благодаті Божої. 

Я вважаю, що вислів «стійкість святих» також може заплутати людину. Він натякає на те, що стійкість є чимось таким, що ми маємо робити, спираючись на свої власні сили. Я вірю, що святі дійсно є стійкі у своїй вірі, і всі ті, яких дійсно покликав Бог і відродила сила Святого Духа, залишаться стійкими у вірі до кінця свого життя. Але! Вони є такими не через те, що завзято працювали над цим і використали всі дари Бога для цього. Єдина причина, через яку ми всі перебуваємо у вірі, полягає в тому, що нас береже Сам Господь Бог. Ось чому я волію використовувати термін «збереження святих», бо весь процес, завдяки якому ми лишаємося вірними, виконує тільки Сам Бог. Моя впевненість у моєму збереженні вірним Богу полягає не в моїх силах і не в моїй вірності. Моя впевненість базується виключно на силі Христа зберегти мене Своєю благодаттю й силою Свого заступництва перед Богом Отцем. Він приведе нас безпечно до нашого небесного дому!

Цю статтю було опубліковано у блозі Служіння Ліґонір.