Що означає Solus Christus?

Хай у яку епоху ми б жили, чи то в епоху реформаторів, чи в епоху сучасності, ми часто зазнаємо спокуси забруднити красу Христа своїми ідолами. Жан Кальвін сказав, що цю схильність має сама наша природа: «Природа людини… є вічною фабрикою ідолів… Людський розум, сповнений гордості та зухвалості, наважується вигадати собі бога відповідно до своїх власних можливостей».

Доктрину solus Christus було висвітлено під час Реформації, коли реформатори визначили проблему Церкви, яка кидала тінь на Христа; Церкви, яка привласнила собі право, що належить лише Христу. Ця проблема переконала реформаторів у потребі очистити все, що могло б кинути тінь на абсолютне сяйво верховенства Христа в нашому спасінні. Реформатори чітко визначили цю проблему й запропонували біблійне та богословське рішення, яке можна застосовувати і в наші дні.

Проблема сильної Церкви

На початку шістнадцятого століття Церква перебувала у центрі життя людей Західної Європи. Протягом попередніх століть Римо-католицька церква перетворилася з «Товариства спасенних» на «Товариство спасіння».

Що означає «Товариство спасіння»? Лютер визнавав, що за його часів люди потрапили в рабство сакраментальної системи Римо-католицької церкви, і замість того, аби шукати виправдання перед Богом у Христі, вони шукали його у Церкві. Вважалося, що завдяки Христу, Марії та святим католицька церква є джерелом благодаті. Священники були єдиними її розповсюджувачами, і віруючі мали приходити до них.

1520 року Лютер написав книгу The Babylonian Captivity of the Church («Вавилонська неволя Церкви»), в якій він критикував сакраментальну систему Церкви. Ця система, за словами Лютера, являла собою неволю, яка стала її власним Вавилоном і тримала у полоні Божих вірних від народження до смерті: у церкві людину хрестили немовлям, офіційно приймали до церкви в юності, одружували у зрілому віці, а на смертному одрі здійснювали надзвичайне миропомазання. Кожне з цих таїнств, разом із висвяченням, розглядали як таке, що передає благодать, коли його здійснює священник. Отриману благодать доповнювали впродовж життя ще два таїнства: регулярна сповідь гріхів перед священником і прийняття Євхаристії під час Святої Меси.

Християнин від народження до смерті залежав від Католицької церкви, був прив’язаний до таїнств, щоб отримати благодать, завдяки якій можна було спастися.

Лютер вивчав Писання й бачив там лише два таїнства. Наслідком його вчення було зміщення фокуса з Католицької церкви та її духовенства на Христа – спасіння не від священників, які відкривають крани благодаті, як це було раніше, а спасіння в одній особі: Ісусі Христі, Сині Божому.

Якщо позбутися цієї складної сакраментології, людина може запитати, куди ж тоді йти по благодать? Якщо Католицька церква помилялася, то що робити віруючим? Куди мали б указати їм реформатори, такі як Лютер?

Кожна з Sola ґрунтується на першій: Sola Scriptura. Лише Святе Письмо є місцем, куди ми звертаємося, щоб отримати наше розуміння Христа.

У міській церкві (Stadtkirche) у Віттенберзі є відома картина, на якій Лютер стоїть за кафедрою і проповідує. Він указує однією рукою вказівним пальцем на Христа на хресті. Віруючі мають дивитися тільки на Христа.

Коли Лютер сказав, що «тільки хрест є нашим богослов’ям», це було образою для всієї Римо-католицької системи: твердження Solus Christus стало основою всієї програми реформ у Церкві, відмиваючи занечищення рукотворних традицій.

Таким чином, Лютер та інші реформатори, прагнучи виправити наслідки шкідливого вчення про те, як ми стаємо праведними перед Богом, відкинули накопичені традиції і зосередилися на Христі та на тому, що Його особистість і діла є центральними для нашої віри.

Рішення сильного Спасителя

Відповідь реформаторів на проблему сильної церкви – це сильний Спаситель, про Якого ми читаємо в авторитетному Писанні. Розгляньмо 1 Івана 1:1–4:

Що було від початку, що ми чули, що бачили власними очима, що розглядали, і чого руки наші торкалися, про Слово життя, а життя з’явилось, і ми бачили, і свідчимо, і звіщаємо вам життя вічне, що в Отця перебувало й з’явилося нам, що ми бачили й чули про те ми звіщаємо вам, щоб і ви мали спільність із нами. Спільність же наша з Отцем і Сином Його Ісусом Христом. А це пишемо вам, щоб повна була ваша радість!

З одного боку, реформатори не мали христологічних суперечок із Римо-католицькою церквою свого часу. Тобто те, що Ісус Христос, Який мав дві природи – був істинно Богом та істинно Людиною – в одній Особі, було класичною христологією, яку реформатори розвивали у своєму вченні.

Як каже Іван, цей Син був з Отцем споконвіку, але також прийняв нашу природу: один Син – і Бог, і Людина. Однак цього прекрасного Христа потрібно було якось по-новому представити, щоб люди побачили, що Він і тільки Він є джерелом нашого спасіння.

Реформатори у своїх проповідях і писаннях наче взяли пензель і намалювали на картині спасіння ніщо інше, як тільки Христа. Цю картину не можна було навіть найменшим мазком пензля доповнити Римо-католицькою церквою та її священниками, бо це означало б занечистити картину спасіння.

Куди ж тоді звернулися реформатори, аби доповнити свою картину Христа? Кожне їхнє твердження спирається на перше: sola Scriptura. Ми маємо звертатися тільки до Писання, щоб отримати нашу картину Христа. Тому вони зверталися до таких місць, як Перше послання Івана, знаючи, що ця книга починається з опису Христа, а закінчується застереженням триматися якнайдалі від ідолів. Вони читали Колосян 2:9: «Бо в Ньому [Христі] тілесно живе вся повнота Божества». Повністю втілений Син Божий – воістину Бог і воістину Людина в одній Особі – є нашою єдиною надією на спасіння. Він спасає нас всією Своєю силою, подолавши прірву між Богом і людиною Своїм могутнім посередництвом. У Христі є не тільки досконала людська природа, а й «вся повнота Божества». Реформатське євангеліє доносить це і проголошує все, що є у Христі Ісусі для повноти нашого спасіння.

Богослов’я хреста
Якщо ми доповнюємо цю картину спасіння своїми порожніми ділами або фальшивими посередниками, то ми проповідуємо те, що Лютер називав «теологією слави», а не «теологією хреста», чим позбавляємо Христа Його слави як нашого сильного Спасителя.

Чи Церква досі відчуває спокусу це робити сьогодні? Ці вчинки можуть приймати інші форми, ніж у пізньосередньовічній Римо-католицькій церкві, але такі спокуси, безумовно, існують.

Ми часто зазнаємо спокуси дотримуватися «богослов’я слави», яке забруднює первозданну картину спасіння, яку дано нам у Слові. Богослов’я слави прагне Бога, але оминає хрест, таким чином додаючи людські зусилля у процес досягнення Бога. Доктрина Solus Christus була потрібна у шістнадцятому столітті і є потрібною у двадцять першому, щоб нагадати нам, що в наших стосунках із Богом може бути лише один посередник – Ісус Христос.

Ця стаття належить до серії «Пʼять тверджень Реформації».