Три моменти, які варто знати про книгу Суддів

Книга Суддів містить: два вступи (Суд. 1:1–2:5; 2:6–3:6), два висновки (Суд. 17:1–18:31; 19:1–21:25), оповіді про дванадцятьох суддів (шістьох  головних та шістьох другорядних) і розповідь про одного свавільного суддю Авімелеха (Суд. 9:1–57). Це витончений літературний твір, який описує період в історії Ізраїля від смерті Ісуса Навина, сина Нуна (Суд. 1:1; 2:8) до часу перед появою ізраїльської монархії. Теологічно книга Суддів розповідає про поступове падіння Ізраїля через ідолопоклонство до завітної невірності у контексті Господньої непохитної відданості цій же завітній угоді. Ось три моменти, які ви маєте знати, коли читаєте книгу Суддів.

1. Судді у книзі Суддів є прообразами Христа. 

Суддів поставив Господь і наділив Святим Духом, щоб визволити Божий народ, встановити спокій на землі та виховувати послух завіту (Суд. 2:16–19). Сучасні тлумачі зазвичай розглядають суддів як морально зіпсованих осіб, яких було втягнуто у гріховність свого часу. Це, однак, не є поглядом, якого дотримуються Новий Завіт чи ранні тлумачення книги. Розгляньмо згадку у Посланні до євреїв. Гедеона, Барака, Самсона та Ефтая (дехто з так званих найгірших злочинців), разом із Давидом і Самуїлом описано як людей, «що вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабости, хоробрі були на війні, обертали в розтіч полки чужоземців» (Євр. 11:33, 34). Похвала цих вірних слуг продовжується у вірші 40, і далі їх описано як людей, «що світ не вартий був їх» (Євр. 11:38).  Це добре узгоджується з однією з найдавніших відомих історичних оцінок суддів. Ісус Бен Сирах пише: «І судді – кожен із власним іменем, – у всіх у них серце не було віроломне, і не відвернулись вони від Господа: хай же буде пам’ять про них благословенна! Хай розквітнуть їхні кості з їхньої могили, і нехай імення їхнє передасться на синів отих, що прославляться в дітях!» (Сир. 46:11, 12). Коли стикаєтеся з розповідями про суддів, пам’ятайте, що їх було написано для науки (Рим. 15:4), щоб ми могли зосередити свій погляд на Ісусі (Євр. 12:2), Якого, як і Самсона, Господь поставив, аби покласти Його життя за визволення Божого народу (Суд. 16:30). 

2. Структура книги Суддів є теологічною, а не хронологічною.

Читаючи книгу Суддів, ви помітите принаймні три різні набори чисел: роки ворожих утисків, роки, коли земля відпочивала від гноблення, і роки, упродовж яких служив суддя. Наприклад, Господь підняв Егуда після вісімнадцяти років гноблення Еґлона, царя моавського (Суд. 3:14, 15), і після цього земля мала спокій протягом вісімдесяти років (Суд. 3:30). Так само двічі записано, що Самсон судив Ізраїль упродовж двадцяти років (Суд. 15:20; 16:31).  Деякі тлумачі намагалися визначити тривалість епохи суддів, склавши всі числа. Однак деякі розповіді збігаються, а в охоплених періодах часу є прогалини. Судді здебільшого були місцевими визволителями, а не визволяли весь Ізраїль у певний момент. Крім того, у першому з двох висновків до книги Суддів Йонатана, онука Мойсея, було незаконно встановлено як священника для Данового племені (Суд. 18:30). Це мало статися на початку епохи суддів, а не наприкінці. Таким чином, структура книги є теологічною, а не хронологічною. Подвійні вступи й висновки перегукуються. Перший вступ і другий висновок віддзеркалюють один одного й описують кризу ізраїльського спадку, зокрема неспроможність Ізраїля заволодіти землею (Суд. 1:1–2:5) і майже повне вимирання племені Веніямина через їхній гріх, подібний до содомського (Суд. 19:1–21:25). Другий вступ і перший висновок також віддзеркалюють один одного й описують кризу віри Ізраїля, яка виявлялася у невпинному ідолопоклонстві, що спричинило їхню неспроможність володіти землею та моральну розбещеність (Суд. 2:6–3:6; 17:1–18:31). Оточені цими вступами та висновками ми стикаємося з оповідями про суддів. Шість головних суддів об’єднано у дві групи по троє: Отніїл, Егуд і Девора/Барак, а потім Гедеон, Ефтай і Самсон. Так званим другорядним суддям присвячено дуже короткі описи (три вірші або менше), їх позбавлено більшості шаблонних елементів, які мають головні судді. Другорядних суддів долучено, аби досягти числа дванадцять, що відповідає кількості племен Ізраїля. Їх розташовано і згруповано, аби позначити кульмінаційні розповіді головних суддів. Шамґар позначає історію Дебори/Барака як першу кульмінаційну розповідь про суддю. Потім Тола та Яір позначають розповідь Ефтая. Нарешті, Івцан, Елон і Авдон позначають Самсона як останню і найбільш кульмінаційну оповідь про суддю. З розгортанням оповіді про головних суддів зростає занепад Ізраїля. Плата за суддівське визволення також зростає, оскільки останній суддя має віддати своє життя, аби перемогти ворога (Суд. 16:30).

3. Книга Суддів готує шлях для монархії Ізраїля. 

Загальновідомо, що чотири ідентичні твердження у висновках до книги передбачають монархію Ізраїля: «Того часу не було царя в Ізраїлі» (Суд. 17:6; 18:1; 19:1; 21:25). Два з цих тверджень супроводжують описи природи цього часу: «кожен робив, що правдиве було в його очах» (Суд. 17:6; 21:25). Ізраїль потребував царя, який знав Божий закон, підкорявся цьому закону й керував народом у такій самій покорі (див. Повтор. 17:14–20).  Книга Суддів також несподіваним чином готує нас до розгортання монархії, яка настане із приходом перших двох царів Ізраїля, Саула та Давида. У книзі Суддів відбувається полеміка за Юду (Давида) і проти Веніямина (Саула). Наприклад, перший розділ книги містить дев’ятнадцять віршів, які присвячено розповіді про відносно успішне здобуття Юдою їхньої території (Суд. 1:2–20). Відразу після цієї розповіді йде один вірш, який описує те, що Веніямину не вдалося повністю захопити їхню територію та вони продовжували жити з ханаанеянами: «А євусеянина, мешканця Єрусалиму, не вигнали Веніяминові сини, і осів євусеянин із Веніяминовими синами в Єрусалимі, і сидять тут аж до цього дня» (Суд. 1:21). І потім, нарешті, у книзі Суддів 19, веніямини в Ґів’ї вчинили гріх Содому (Бут. 19), і все плем’я потрапило під загрозу цілковитого винищення (Суд. 20, 21). Отже, коли Ізраїль просить царя, як у всіх інших народів (1 Сам. 8:5), Господь дає їм саме те, про що вони просять, Саула, з міста Ґів’я із племені Веніямина. Безсумнівно, лиховісний вибір, оскільки Саул так трагічно не справляється зі своєю роллю царя.

Ця стаття належить до серії «Три моменти, які варто знати».