Три моменти, які варто знати про книгу Огія

1. Зараз саме час поставити на перше місце послух Господу.

Книгу Огія було написано для глибоко зневіреного народу. Мешканці, які повернулися з Вавилона до Юдеї, опинилися у надзвичайно важких умовах. Повернення до колишнього життя та відновлення їхньої батьківщини, з усіх боків оточеної ворогами, виявилися набагато складнішими завданнями, ніж вони собі уявляли, тож виконання славних обітниць з Ісаї 40–66 здавалося їм чимось надто віддаленим. Як наслідок, вони відклали відбудову храму доти, доки їхнє життя не полегшиться. Здавалося очевидним, що зараз не час для таких масштабних проєктів (Ог. 1:2).

Однак Господь мав геть інший погляд. Він зауважив, що вони все ж таки змогли знайти ресурси для того, аби побудувати та оздобити власні оселі (Ог. 1:4; див. також 1 Цар. 6:9; 7:3, 7). Водночас багато інших їхніх справ свідчили про непослух і викликали Боже засудження (Ог. 1:5–6). Вони мали замислитися над своїми шляхами, припинити пошуки виправдань для бездіяльності та поставити на перше місце послух Господу (Ог. 1:8). Люди дослухалися до слів Огія та під керівництвом намісника Зоровавеля й первосвященника Ісуса, сина Єгосадака, нарешті стали до роботи (Ог. 1:12). Господь був із ними, спонукавши їх об’єднатися навколо відбудови храму (Ог. 1:14), видимого символу присутності Господа з Його народом.

2. Найкраще ще попереду.

Поки народ спільно працював над відбудовою храму в Єрусалимі, з’явилося ще одне ймовірне джерело зневіри. Річ у тім, що новий храм був лише блідою тінню свого попередника (Ог. 2:2–3). Хоча цей храм був такого ж розміру, як і храм Соломона, йому не лише бракувало пишноти золотого та срібного оздоблення, але й він більше не був головним символом царства. Що найгірше, перш ніж вавилоняни зруйнували будівлю попереднього храму, його залишила Слава Господня (Єз. 10). Без обіцяного повернення Божої присутності (див. Єз. 43) храм залишався б нічого не вартою, порожньою оболонкою. Однак промовлені вустами пророка Господні слова спонукали народ усвідомити, що Він дійсно повернувся до них, хоча плоди цього повернення поки що не були помітними (Ог. 2:4–5). Божий народ має бути сильним, мужнім і працьовитим – ті самі заповіді, які він отримав за часів Ісуса Навина та самого Соломона (Нав. 1:6; 1 Цар. 2:2). Той самий Бог, Який вивів Ізраїль з Єгипту, досі був із ними, і Він неодмінно подбає, щоб їхні зусилля не виявилися марними (Ог. 1:13).

Однак те, що вони могли бачити на власні очі, не було остаточним мірилом роботи Господа. Вони могли озирнутися і знайти підбадьорення в тому, що Господь робив у минулому, але їм також важливо було пам’ятати, що Він збирався зробити у майбутньому (Ог. 2:6–9). Наближався день, коли Господь докорінним чином змінить чинний світоустрій і навідається до всіх народів, водночас даруючи Своєму народові благословення та мир (шалом), які походитимуть від Його храму.

3. Господні обітниці пов’язують теперішнє та майбутнє.

Посилання на обітницю Господа бути зі Своїм народом, яка ототожнювалася з Єрусалимським храмом, та на Його обітницю Месії, яку було втілено у родоводі Давида, пронизують усі пророцтва Огія (див. 2 Сам. 7). На початку його пророчого служіння чинність обох обітниць викликає запитання: Єрусалимський храм, який покинула слава Господа, досі лежить у руїнах, а родовід Давида здається перерваним, відкиненим Господом, наче викинутий перстень із печаткою (див. Єр. 22:24–26). Наприкінці книги з’являються відчутні докази відновлення – храм відбудовано, а намісника Зоровавеля, нащадка Давида, затверджено як обраний Богом перстень із печаткою (Ог. 2:23). Однак храму досі бракувало Слави Господньої, а намісник не був ані царем, ані обіцяним Месією. Люди мали жити вірою, сподіваючись на те, що одного дня буде остаточно завершено всі ті добрі справи, які Бог чинив серед них.

Обидві обітниці вказували на Ісуса Христа. Він є істинним храмом Божим (Ів. 2:19), і в Його особі Слава Божа зійшла на землю, аби перебувати з нами (Ів. 1:14). Як Еммануїл (тобто «з нами Бог») Ісус був фізичним втіленням присутності Бога серед Його народу. Тепер, коли Ісус вознісся на небеса та вилив Свого Духа на Церкву, саме ми як Його народ є уособленням Божої присутності у світі. Церква як Тіло Христове є новим храмом, що поєднує євреїв та язичників, яких разом будує Дух у святу оселю Божу (Еф. 2:16–22; див. 2 Кор. 6:16–7:1).

Ми також дивимося на великого Сина Зоровавеля – Ісуса Христа, на Кого покладаємо свою надію (Мт. 1:13). Він не вирізнявся ні красою, ні величчю, аби приваблювати до Себе людей, натомість смиренно прийняв вигляд раба, а зрештою упокорився аж до смерті на хресті (Флп. 2:5–8). Проте завдяки цьому послуху Бог звеличив Його та дав Йому ім’я, яке є найважливішим за будь-яке інше (Флп. 2:9–11). Тепер, коли ми очікуємо на завершальне потрясіння неба та землі, наше покликання – виявляти вірність, знаючи, що у світлі смерті та воскресіння Христа наша праця у Господі не буде даремною (1 Кор. 15:58).

Цю статтю було опубліковано у блозі Служіння Ліґонір.